Викликали також Водяних, Сашко зірвав усіх до телефону їх бруклинського мешкання, говорили по черзі, а в тому і Нестор почув у слухавці знайомий, міцний голос Татяни, яка запрошувала його до себе, після чого в тій самій слухавці забубонів стакатий бас Миколи Івановича, який повторив запрошення Татяни і дякував за вчорашній Несторів відчит.
А після цього телефону, ще один телефон — Торонто, 766-5210, пані Ірина Сидорук.
— Іриночко, це я, — говорив Нестор.
— О, це ти? — чув захоплений голос Ірини.
— Розуміється я, — говорив Нестор.
— Як там є? — питала Ірина.
— Прекрасно! Знаєш кого зустрів? Сашка і Віру, — говорив Нестор.
— Та не може бути! — викрикнула на це Ірина.
— Уяви, що може і є. Розкажу, як приїду. До побачення. Цілую. Тут ще хочуть чути тебе інші, передаю... — закінчив Нестор і передав слухавку Вірі.
—•Добрий день, пані Ірино! Так, це я. Уявіть — сталося. І ми тут... І ми тут... Зі Сашком. Нестор Павлович у нас. Так, обідали. Шкода, що й вас не було з нами, іншим разом. Це чудо. Дякую. Будемо в Торонті — обов'язково заїдемо... Тут ще хоче говорити з вами Сашко.
— Ірино Федорівно! — загомонів до слухавки Сашко. — Чи ви ще пригадуєте? Я пригадую. Дуже добре. О! Ми тут. Усі... Так, так... Разом. Яке випили? "Випив чарочку не більш", пригадуєте, як казав запорожець за Дунаєм, а ми тут за Гудзоном. Так, так, так. Зустрінемось! Вдома, зовсім вдома. До скорого побачення! Обов'язково!
Після цих телефонних екскурсій на чергу приходять патефонні екскурсії, почалося з барвистого ансамблю Верьовки з Києва, перейдено до надхненного хору Горенка, що ото порибалював на Ільмі в Тюрінгії, тепер в Монтреалі Квебеку, де він розгулює по широких водах Святого Лаврентія, а завершено капелею бандуристів Китастого, тепер з Детройту у стейті Мічіґен. Забриніла дівчинонька, що ,,по гриби ходила", засумувала "Гуцулка Ксеня", бризнуло бравурою козака Нечая, зароїлося від ,,орлів гайдамаків".
І це тривало, пізно розходились, роз'їжджаяися хто куди, Адріян з Мар'яною на береги Пасифіку, Нестор до свого Онтаріо, Сашко до Чікаґо, тільки Віра з Наталочкою залишались на місці, хоча Віра має також свій край вимандру. В її маленькому кабінетикові, побіля кімнат Наталочки, маленький столик, на столику маленька "Сміткорона", до якої, день-у-день підсідає Віра і сторінка з сторінкою, воскресає з небуття "Хутір Морозів". Спогади... Про які, крім авторки, знає лишень Сашко, а тепер втаємничено до цього також і Нестора Сидорука. З переконанням, що такі точки на землі предків не сміють бути затертими.
А наступного дня, криштально ясного, о годині шостій по обіді, літаком лінії ,,Америкен" з летовища Ла Ґвардія, Нестор лишає Ню Йорк для Торонта. Бурхливе, від восьмої ранку прощання, відвідини редакції газет "Свобода" за Гудзоном у Джерзі Ситі, Української Вільної Академії Наук на 26-ій вулиці Мангеттену, Наукового Товариства ім. Шевченка на вулиці Тринадцятій. Все це шматки землі його предків, без них Ню Йорк не був би Ню Йорком і Нестор знає цю таємницю. Прощай. Дякую. В літаку біля вікна, за чаркою коктейлю, в блаженному настрою, можна спокійно переглянути враження. Вони визивні. Ню Йорк, це був Ню Йорк, але для Нестора, він не був би таким, коли б там не було й Києва. Це схрещення почуттів, амальгама особливого бачення. При том ґвалтовно розсувались обрії зору, плянета наближалась до самої точки ока і ставала досяжною, мов на шкільному глобусі. Читати її розміри стало звичайною азбукою.
А літак напружено здіймається в простір, простягнулись краєвиди нюйоркського стейту, підсувалось озеро Ірі пересічене вздовж шарлатним мечем сонця, що стояло в його заголов'ю, починалась Канада, що сягала до самого полюса цієї нестямної кулі, що її звуть Земля.
ІІ
Тож то, Іван Мороз знов на хуторі, він, мов би вернувся додому звідки вигнано його чверть століття тому, але це вже не той Іван, якого ви знали на хуторі біля Дніпра, він зовсім інший і тут не лишень роки та зовнішність, також весь зміст його духа. І бачення світу, і місце під сонцем. Ферма Протон, півтори години автом на південний захід від міста Торонта в Онтаріо південно-східньої Канади.
Панорама пригірків, лінива річка, узлісся та ліс, живопліт обополи межами, сто й десять акрів простору та будинок на два поверхи кольору цегли, критий темно-сірою шифрою... І "баар", тобто клуня, величезної містоти, під якою розташовано приміщення для домашньої тварі, тепер заглохло порожні... А далі вниз річка, а за річкою ліс, і підліс, і поляни.
Попередній "льорд" цього роздолля любив, видно, розмах. Два поверхи житла, вісім кімнат, і все це розлоге, довкруги краєвиди. Тут, видно, містилась чимала родина і багато руху. Тепер тут одна лиш людина... Куди лиш не глянь — порожнеча, найближчий сусід за два кілометри, Іван тут, мов би з неба скинутий, сам самісінький, діти його "влаштували" та й покинули в товаристві мовчання, електричної плити, електричного холодильника, електричної пральні з додатком телефона, телевізора, радіо-мовника і "Фольксваґена" з умовою, що фірма опалової оливи "Роджерс", за холодних днів забезпечуватиме його теплом і вдовіллям.
І хай там хурдиґа-нехурдиґа, а ти сидиш собі перед каміном головної кімнати з книгою на колінах, температура 72º Фаренгайта*(* 22ºС), на очі сходить дрімота і обертає тебе в сірого кота, якому байдуже чи земля крутиться, а чи стоїть непорушно. Яка там різниця, коли ти ситий і коли не чіпають тебе блохи.
А влітку це вже просто шматок, розміром сто десять акрів раю, скинутий з високого неба під Іванові ноги. Від дороги до нього провадить заросла шпоришем і бабкою, тридцять метрів довга, алея бозу зі залізними воротами на колодочку та поштовою скринькою на стовпчику з написом Сенишин. Передній, "парадний" вхід до будинку виходить на прогнилу веранду з прогнилими трьома східцями, до яких кожного літа додається зарослий деревієм, лопухами, кущами фльоксів та півників, шматок безладдя, що колись могло сміливо правити за квітник і доріжку, то ж тепер це лиш вимріяне пристановище коників-стрибунців, метеликів та іншого творіння Божого, що його рясно розсіяно по цій теплій землі, коли до нього не втручається рука творіння людського.