— Ось останні аркуші, — сказав Люсьєн, показуючи стосик коректурних відбитків.
— Безіменні статті проти д’Артеза в урядових та в крайніх правих газетах теж приписують вам. Нині "Ре— вей" щодня спрямовує свої уколи проти гуртка, що на вулиці Чотирьох Вітрів, а глузи тим глибше ранять, чим вони кумедніші. За газетою Леона Жіро стоїть політична група — значна і впливова група, яка рано чи пізно прийде до влади.
— В "Ревей" ноги моєї не було ось уже тиждень.
— ІІу, гаразд, ви подумайте про мої статейки. Приготуйте зразу з півсотні, я заплачу за них оптом. Але пишіть у дусі нашої газети.
І Фіно дав Люсьєиові тему гумористичної статті про міністра юстиції, недбало розповівши одну смішну історію — цей анекдот нібито вже обійшов усі аристократичні салони.
Люсьєн так прагнув відшкодувати програш, що, незважаючи на занепад сил, знову віднайшов натхнення, свіжість думки і написав тридцять статей на дві шпальти кожна. Зразу після цього він пішов до Доріа, маючи надію зустріти там Фіно й нишком передати йому статті; крім того, Люсьєн хотів зажадати від видавця пояснень, чому той затримує вихід у світ "Стокроток". У крамничці Доріа було повно Люсьєнових ворогів. Коли поет увійшов, запала глибока тиша, всі розмови урвалися. Зрозумівши, що його відлучено від журналістики, Люсьєн відчув приплив мужності, він сказав собі, як колись у алеї Люксембурзького саду: "Я доб’юся успіху!" Доріа не був до нього ні поблажливим, ні привітним, він прибрав насмішкуватого тону, посилався на свої права: він, мовляв, видасть "Стокротки", коли визнає за потрібне, він зачекав, поки становище Люсьєна не забезпечить успіху, адже він придбав книжку у свою цілковиту власність. Коли Люсьєн заперечив, що Доріа зобов’язаний видати "Стокротки" згідно із самою суттю їхнього контракту, як одна з договірних сторін, видавець став твердити протилежне і заявив, що юридично піхто не примусить його до оборудки, яку віп вважає невигідпою для себе, а тільки він здатний судити про те, чп видання кппжкп па часі. Втім, існує впхід, проти якого не стане заперечувати жоден суд: Люсьєп може повернути тисячу екю, забрати свій твір і надрукувати його в якому-не— будь роялістському видавництві.
Люсьєн пішов, роздратований стрпмаппм тоном Доріа дужче,. ніж був роздратований його пихою при їхній першій зустрічі. Отож усякі сумніви відпали. "Стокротки" не вийдуть у світ, аж поки він не здобуде додаткової підтримки в особі впливових друзів або сам стане грізною силою. Поет повільно вертався додому, охоплений гнітючим смутком, який міг би штовхнути його на самогубство, коли б за нашими думками завжди йшли вчинки. Він застав Коралі в постелі, вона лежала бліда і хвора.
— Роздобудьте для неї роль, інакше вона помре, — сказала Береніка, коли Люсьєн одягався, збираючись на вулицю Мон-Блан до панни де Туш, яка влаштовувала велику вечірку; там він мав зустрітися з де Люпо, Вінь— йоном, Блонде, маркізою д’Еспар і з пані де Баржетон.
Вечірку давали на честь Канті, великого композитора й знаменитого камерного співака, а також заради Чінті, Пасти, Гарсіа, Левассера та двох-трьох великосвітських співаків. Люсьєн прослизнув у куточок, де сиділи маркіза, її кузина та пані де Монкорне. Бідолаха прибрав безтурботного вигляду, так наче був щасливий і задоволений; він жартував, він тримався, як у дні свого тріумфу, він нічим не хотів виказати, що потребує підтримки вищого світу. Він довго розводився про свої заслуги перед роялістською партією, нагадавши про галас, який здійняли проти нього ліберали у своїх газетах.
— Вас щедро винагородять, мій друже, — сказала пані де Баржетон, ласкаво йому всміхаючись.— Ідіть післязавтра в міністерство юстиції разом із Чорногузом та де Люпо, і там ви отримаєте указ, підписапий королем. Міністр завтра повезе його до палацу; але завтра засідання уряду, й він повернеться пізно. Та якщо я ввечері довідаюся про результат, я повідомлю вас. Де ви
живете?
— Я сам прийду, — сказав Люсьєп, якому соромно було пригнатися, що віп жпве тепер па Місячній вулиці.
— Герцог де Лсіюпкур і герцог де Иаварреп розповідали про вас королю, — озвалася маркіза. — Вони з високою похвалою відгукпулися про вашу бездоганну відданість, гідну блискучої винагороди на віддяку за переслідування, яких ви зазнали від лібералів. Я певна, ви уславите ім’я й титул графа де Рюбампре, що на них ви маєте право по материнській лінії. Сьогодні надвечір король звелів міністрові юстиції підготувати указ, який би дарував панові Люсьєну Шардонові право носити Ім’я й титул графів де Рюбампре, як онукові останнього де Рюбампре. "Слід підтримувати щигликів з Парнасу", — сказав його величність, прочитавши ваш сонет про лілію (на щастя, моя кузина вчасно згадала про нього й передала герцогові). "Тим більше, що у владі короля здійснити чудо й перетворити їх на орлят", — зауважив герцог де Наваррен.
Люсьєн відповів щирими словами подяки, котрі могли б розчулити будь-яку жінку, не так глибоко ображену, як Луїза д’Еспар де Негрпеліс. Що вродливішим здавався їй Люсьєн, то палкіше прагнула вона помсти. Де Люпо мав рацію, Люсьєнові бракувало чуття: він так і не здогадався, що королівський указ, про який йому весь час говорили, був тільки жартом маркізи д’Ес— пар — а вона вміла вигадувати подібні жарти. Підбадьорений своїм успіхом та приязною увагою, яку виявила до нього панна де Туш, він залишався у неї в гостях аж до другої ночі, бажаючи переговорити з господинею салону наодинці. В редакціях роялістських газет Люсьєн довідався, що панна де Туш була таємним автором однієї п’єси, в якій мала грати маленька Фе — тогочасне чудо. Коли вітальні збезлюділи, Люсьєн посадовив панну де Туш па канапу в будуарі й так зворушливо розповів їй про нещастя Коралі та свої власні невдачі, що ця знаменита гермафродитка від літератури пообіцяла йому виклопотати для Коралі головну роль у своїй п’єсі.
Наступного ранку, коли Коралі, ощасливлена обіцянкою панни де Туш, повернулася до життя і снідала із своїм поетом, Люсьєн прочитав газету Лусто, де було надруковано глузливий переказ вигаданої анекдотичної історії про міністра юстиції та його дружину. Під дошкульною дотепністю ховався підступний і чорний йа— дум. У анекдоті було зображено й висміяно самого короля Людовіка XVIII, але так тонко, що прокуратура ні до чого не могла б прискіпатися. Ось про що там ішлося — і хоч як ліберальна партія прагнула надати цій історії правдоподібності, вона тільки побільшила колекцію досить-таки дотепних вигадок опозиції.