— Ви снідали? Не хочете чогось перехопити? А ми вас і не чекали, яка приємна несподіванка...
І зразу посипалися нескінченні запитання. Пані Постель ніби самою природою була створена, щоб стати за дружину аптекареві в Умо. Така сама на зріст, як і коротун Постель, кремезна, червонощока, вона виглядала справжньою сільською дівчиною, і вся її врода була в квітучій свіжості. Руде волосся, що майже затуляло лоба, повадки й мова, які цілком пасували до грубуватих рис її круглого обличчя, майже жовті очі— усе свідчило за те, що одружилися з нею заради грошей. Уже після першого року заміжжя вона верховодила в домі й тримала під своїм черевиком Постеля, щасливого, що йому вдалося запопасти таку багату спадкоємицю. Леоні Постель, уроджена Маррон, годувала груддю сина, потворного малюка, схожого на батька й на матір, улюбленця старого кюре, лікаря і Постеля.
— Які там у вас справи в Ангулемі, дядечку, що ви навіть попоїсти не хочете? — спитала Леоні.— Не встигли через поріг ступити, а вже збираєтесь іти...
Коли статечний священнослужитель вимовив імена Єви й Давіда Сешара, Постель зашарівся, а Леоні метпула на коротуна ревнивий погляд — жінки, котрі в інтересах майбутнього завжди підозріло ставляться до минулого, вважають себе зобов’язаними час від часу пропікати таким поглядом чоловіка, який і так перебуває в них під п’ятою.
— Чим вони вам так догодили, ті люди, дядечку, що ви опікуєтеся їхніми справами? — запитала Леоні з очевидним роздратуванням.
— Вони нещасливі, дочко моя,— відповів кюре і розповів Постелеві, в якому становищі він знайшов Люсьєна у мірошника Куртуа.
— Отакої! Он як повертається віп з Парижа! —вигукнув Постель.— Бідолаха! А був же розумний, та й гонору мав чимало. Сподівався на золоті гори, а скуштував облиз— ІІЯ. Але чого йому тут треба? Його сестра нидіє у злиднях, бо всі оті Давіди та Люсьєни ні бельмеса не тямлять у справах. У комерційному суді ми розглядали його справу, і мені, як судді, довелось підписати вирок!.. Нелегко мені було! Я не певен, чи за нинішніх обставин Люсьє— нові слід з’являтися до сестри. Але, зрештою, кімнатка, В якій’ він тут жив, вільна, і я не проти, щоб він оселився в ній знову.
— Це добре, Постель,— сказав священик, надіваючи свого трикутного капелюха, і, перш ніж вийти з крамниці, старий поцілував малого, що спав на руках Леоні.
— Ви, звичайно, пообідаєте з нами, дядечку? — сказала пані Постель.— Бо вам доведеться затриматись тут надовго, якщо ви хочете з’ясувати, що то за халепа з тими людьми. Потім чоловік відвезе вас додому в двоколці.
Подружжя дивилося вслід дорогоцінному дядечкові, який побрався нагору, до Ангулема.
А він здається молодцем як на свої літа,— сказав аптекар.
Поки шановний церковнослужитель береться крутим схилом ангулемського пагорба, не зайве буде розповісти, який клубок інтересів він збирався розплутати.
Після від’їзду Люсьєна в Париж Давід Сешар, цей ро— зумпиії і мужній віл, схожий на того, якого майстри живопису дають у супутники євангелістові, надумав швидко забагатіти, про що він почав мріяти — не так для себе, як для Єви та Люсьєна — у той вечір, коли вони з Євою сиділп на березі Шаранти поблизу греблі й вона віддала йому руку й серце. Подарувати дружині багатство й розкоші, серед яких їй личило жити, впевненою рукою спрямовувати честолюбні поривання брата— ось яка програма була накреслепа вогняними літерами перед його мисле— ним зором. Газети, політика, бурхливий розвиток книготоргівлі й письменства, розвиток науки, прагнення виносити державні проблеми на громадський розгляд, суспільне бродіння, яке почалося, коли, здавалось, Реставрація вже усталилась,— усе це вимагало чи не вдесятеро більше паперу, пі ж та кількість, яку сподівався виробляти на початку Революції знаменитий Уврар, керуючись тими самими міркуваннями. Але в 1821 році паперових фабрик у Франції було надто багато, щоб мати надію об’єднати їх у одних руках, як це свого часу зробив Уврар, котрий зумів заволодіти найголовнішими фабриками, перед тим скупивши всю їхню продукцію. Одначе Давід не мав ні ділової заповзятливості, ні капіталів, необхідних для такої операції. На той час у Англії вже почали запроваджувати машини для виробництва рулонного паперу. А у Франції досі лишалася вельми нагальною потреба пристосувати паперову промисловість до вимог французької цивілізації, яка загрожувала все піддати обговоренню і спиралася на постійний обмін особистими думками,— справжнє— лихо, бо народи, які надто полюбляють міркувати, мало здатні до дій. Отож — за якимсь дивовижним збігом обставин! — поки Люсьєна втягував у себе грандіозний механізм Журналістики, загрожуючи пошматувати на клапті його честь і совість, Давід Сешар у своїй провінційній друкарні вивчав розвиток періодичної преси з боку її технічного процесу. Він хотів підняти технічні засоби на рівень, необхідний для досягнення результату, якого прагнув дух тієї еОохи. Він сподівався забагатіти на виробництві дешевого паперу, і події цілком підтверджували слушність його розрахунку. Протягом останніх п’ятнадцяти років у контору видачі патентів на випаходи надійшло близько ста заявок від осіб, що претендували на відкриття нової сировини для виробництва паперу. Цілком переконаний у корисності цього скромного, але надзвичайно прибутко
ве
вого відкриття, Давід зразу по від'їзді шуряка в Париж весь поринув у ті нескінченні турботи, яких завдавала ця проблема кожному, хто намагався розв’язати її. Видатки, пов’язані з одруженням та від’їздом Люсьєпа, поглинули всі його заощадження; через те на самому початку свого сімейного життя він опинився у надзвичайній скруті. Він був відклав тисячу франків на потреби друкарні й ще стільки позичив під вексель у аптекаря Постеля. Отже, перед цим глибоким мислителем стояло подвійне завдання: по-перше, треба було винайти дешеву сировину для виробництва паперу і винайти якомога швидше; по— друге, він мав знайти спосіб здобути вигоду з такого відкриття і для свого діла, і для своєї родини. Яким же похвальним словом можна винагородити розум, здатний відвернутися від жорстоких тривог, спричинених і злиднями, які доводиться старанно приховувати, і видовищем голодної родини, і буденними потребами праці, такої копіткої, як праця друкаря, відвернутись від усього цього й витати у сферах невідомого, з палкою і самозабутньою пристрастю вченого намагаючись упіймати таємницю, що день у день втікає від найвигадливіших дослідів. Гай-гай! Як ми далі побачимо, чимало й інших нещасть випадає на долю винахідників, не кажучи вже про невдячність юрби, якій усякі ледарі та нездари твердять про геніальну людину: "Він і народився, щоб бути винахідником, він і не міг стати кимось іншим. За його винахід ми зобов’язані йому не більше, ніж принцові за те, що той народився принцом! Він скористався обдаруванням, яке дістав від природи! У своїй праці він і знаходить для себе винагороду".