Закон зобов’язує банкіра підтвердити через біржового маклера розмір відсотка за переказ векселя з одного міста в інше. В тих глухих закутнях, де біржі немає, в ролі маклера виступають двоє комерсантів. Комісійні на користь біржового маклера, так званий куртаж, установлено у чверть відсотка від суми опротестованого векселя. Вважають, що цей куртаж отримують комерсанти, які заступають маклера, одначе банкір просто кладе його до своєї каси. Ось вам і третя стаття цього дивовижного рахунку.
Четверта стаття включає вартість аркуша гербового паперу, на якому пишуть зворотний рахунок, і ще одного такого самого аркуша — на ньому банкір виписує так званий взаємний — ну, хіба не дотепна назва? — вексель на ім’я свого колеги для погашення боргу.
П’ята стаття — це поштові витрати і законні відсотки, що набігають за той час, поки гроші не надійшли в касу банкіра.
І, нарешті, процент за переказ, тобто за право сплатити борг не безпосередньо власникові векселя, а в якомусь іншому місці — в цьому, власне, й полягає суть діяльності банку.
От і розгляньте тепер по окремих статтях цей рахунок, у якому п’ятнадцять і п'ять складають двадцять два — згідно з підрахунком Полішинеля у відомій неаполітанській пісні, що її так чудово співає Лаблаш! Звичайно, пани Постель і Ганнерак ставили свої підписи лише задля дружньої послуги; брати Куенте, в разі потреби, засвідчили б для Ганнерака те саме, що Ганнерак засвідчував для Куенте. Так здійснювалася на практиці відома приказка "рука руку миє". Брати Куенте користувалися
у Метів’є поточним рахунком і не мали потреби виписувати вексель. Взаємний вексель у відносинах між ними означав тільки зайвий рядок у кредиті або в дебеті.
Цей фантастичний рахунок був створений, власне, тільки па двох пезаперечних статтях: на тисячі франків боргу та ще тринадцяти франках за протест і півпроцен— ті за місячне прострочення плати, що складає тисячу вісімнадцять франків, не більше.
Якщо велика банківська фірма виписує в середньому щодня хоча б один зворотний рахунок на суму в тисячу франків, то тільки з цієї операції вона має щонайменше двадцять вісім франків прибутку за день, з ласки божої і згідно з правилами банку — могутньої і грізної держави, яку створили іудеї в дванадцятому сторіччі і яка нині володарює над престолами та народами. Іншими словами, тисяча франків приносять такій банківській фірмі двадцять вісім франків у день, і виходить, що на рік вона матиме на ці уявні капітали десять тисяч двісті двадцять франків прибутку. Доведіть середню цифру зворотних рахунків до трьох на день, і ви вже маєте річний прибуток у тридцять тисяч. Отож ні про що не дбають з такою любов’ю, як про зворотний рахунок. Якби третього травня або навіть другого дня після протесту Давід Сешар прийшов заплатити по своєму векселю, Куенте сказали б йому: "Ми повернули ваш вексель панові Метів’є!"— хоч би вексель усе ще лежав на їхньому столі. Зворотний рахунок складають зразу ж увечері, в день протесту. На провінційному банківському жаргоні це називається: вичавлювати монету. Самі відрахування на поштові витрати дають близько двадцяти тисяч франків річного прибутку банкірській фірмі Келлер, яка провадить справи з усім світом. Зворотні рахунки оплачують ложу в Італійців, карету і вбрання баронеси де Нусінген. Поштові витрати — зловживання тим страшніше, що банкіри пишуть одного листа на десять рядків і в ньому з’ясовують десяток подібних справ. І ось що дивно! Казна теж отримує своє з цього податку, стягненого з Нещастя, і виходить, що державна скарбниця збагачується внаслідок комерційних крахів. Ну а банки з висоти своїх конторок кидають боржникові одне й те саме запитання, якому не відмовиш у тверезому глузді: "Навіщо ж ви довели себе до банкрутства?" — і яке, на жаль, лишається без відповіді. Отже, зворотний рахунок — це наче казка, складена із жахливих вигадок, яка віднині навіюватиме боржникам (якщо вони замисляться над цією повчальною сторінкою)" рятівний жах.
Четвертого травня Метів’є отримав від панів Куенте зворотний рахунок і наказ переслідувати всіма засобами закону пана Люсьєна Шардона, званого де Рюбампрег який проживає нині в Парижі.
Через кілька днів Єва отримала від пана Метів’в відповідь на свого листа — коротеньку записку, що цілком її заспокоїла:
"Панові Сешару-синові, друкареві в Ангулемі.
Я своєчасно отримав Вашого листа від п’ятого числа цього місяця. З Ваших пояснень стосовно векселя, не оплаченого Вамп ЗО квітня цього року, я зрозумів, що Ви дали позичку своєму шурякові панові де Рюбампре, який входить у такі витрати, що змусити його заплатити борг — це вробити Вам послугу; тепер він у безвихідному становищі. Але якщо Ваш шановний шуряк не заплатить, то я готовий цілком покластися на добропорядність Вашої старовинної фірми. Лишаюсь, як і завжди
Вашим відданим слугою Метів’е"
— Ну що ж,— сказала бва Давідові,— брат зрозумів, коли йому вручать позов, що ми були неспроможні заплатити.
Про яку зміну в душі Єви свідчили ці словаї Що ближче взнавала вона Давіда, то глибша ставала її любов до нього, витісняючи з її серця прихильність до брата. Але 8І скількома ілюзіями довелося їй попрощатись!..
Простежимо тепер шлях, яким зворотний рахунок пройшов на паризькій біржі. Векселедержатель, як називають у діловому світі того, кому дістався вексель за передаточним написом, по закону має цілковите право спрямувати стягнення по векселю на того зі своїх боржників, з кого він сподівається найскоріше отримати гроші. Користуючись цим правом, Метів’є дав розпорядження своєму судовому приставу вчинити позов проти Люсьєна. Ось як розвивалися ті дії —. проте, цілком марні. Метів’є, за яким ховалися Куенте, знав про неспроможність Люсьєна; але за смислом закону неспроможність — хай яка вона очевидна — може бути визнана тільки тоді, коли її юридично доведено. Ось як довели неможливість домогтися від Люсьєна сплати по векселю.
5 травня судовий пристав пана Метів’є вручив Люсьє— пові апгулемський зворотний рахунок, акт протесту і виклик у паризький комерційний суд, де поетові належало вислухати чимало прикрого, а також довідатися, що йому як комерсантові загрожує арешт. Коли Люсьєп, що жив тоді життям зацькованого звіра, прочитав усю цю тарабарщину, там уже була й копія заочно ухваленого проти нього рішення комерційного суду. Коралі, його кохана, не знаючи суті справи, уявила собі, що то Люсьєн позичив гроші своєму зятеві; вона передала йому всі папери водночас і надто пізно. Актриси так часто бачать у водевілях акторів у ролі судових приставів, що не надають ніякої уваги гербовому паперу.