— Ага, зрозуміло, вимагаєте спростування! — вів далі паполеонівський солдат.— Ну, звісно! Ми й справді суворо поставилися до Марієтти. Що поробиш! Сам не знаю, в чому причина. Та якщо ви прийшли вимагати сатисфакції, я готовий, — додав віп, глянувши па розвішані в кутку рапіри й пістолети — цю зброю сучасного лицарства.
— Аж ніяк, добродію. Я хотів би поговорити з редактором.
— До четвертої тут нікого не буває.
— Послухайте, дядечку Жірудо, я налічив одинадцять шпальт, по сто су кожна; отже, мені належить п’ятдесят п’ять франків, а я отримав сорок; вп заборгували мені ще п’ятнадцять, як я й казав...
Ці слова вилітали з рота непоказного миршавого молодика з обличчям прозорим, як білок недовареного яйця, 8 ніжно-голубими, але страшно лукавими оченятами; його було майже не видно за дебелою статурою колишнього вояки. У Люсьєпа аж мороз пішов поза шкірою, коли він почув цей голос, у якому поєднувалося котяче нявкання з астматичною ядухою гієни.
— Овва, мій юний рекруте! — відповів одставний офіцер. — Та ви ж лічили й заголовки й пробіли, а я дістав наказ від Фіно враховувати лише повні рядки й ділити їх на число рядків, які мають бути в шпальті. Зробивши таку ущипливу операцію над вашою статтею, я вилучив три шпальти.
— Ну й арап! Він не платить за прогалини. А своєму компаньйонові, жмикрут, платить за всі рядки. Нехай-но я поговорю з Етьєном Лусто, з Верну...
— Не можу порушувати наказу, хлопче, — сказав офіцер.— І то не сором вам за якихось п’ятнадцять франків повставати проти свого хлібодавця! Хе! Ну, зайвий раз не почастуєте друзів склянкою пуншу або виграєте зайву партію на більярді, та й по всьому!
— Фіно засовує руку в нашу кишеню, але він дорого ва це заплатить, — сказав журналіст; він підвівся й вийшов.
— Овва! Вольтер, Руссо! — буркнув касир собі під ніс, глянувши на провінційного поета.
— То я зайду о четвертій, добродію, — сказав Люсьен.
Поки точилася суперечка, Люсьєн розглядав по стінах
портрети Бенжамена Констана, генерала Фуа і сімнадцятьох знаменитих ораторів ліберальної партії, почеплених упереміш із карикатурами на правителів. Найпиль— ніше він дивився на двері святилища, де, певно, створюють цей дотепний листок, який втішав його щоранку, користуючись правом висміювати королів і найважливіші державні події, одне слово, не милувати нічого заради дотепу. Люсьєн пішов потинятися бульварами, — розвага для нього зовсім нова й така захоплююча, що він і не подумав про сніданок, а проте у вітринах годинникарів стрілки на циферблатах наближалися вже до четвертої. Поет мерщій повернувся на вулицю Сен-Фіакр, піднявся східцями, відчинив двері: старого воїна вже не було, а па аркушах поштампованого паперу сидів інвалід і жував скоринку хліба; тепер він стояв на посту з тим самим покірним виглядом, І8 яким колись стояв у караулі, стояв, нічого не розуміючи, як не розумів, навіщо ті стрімкі переходи, в яких він тупо марширував, скоряючись наказу імператора. Люсьенові сяйнула зухвала думка: одурити цього грізного стража —■ і, не скидаючи капелюха, ніби був тут своєю людиною, він одчинив двері до святилища. Перед його жадібним зором постав круглий стіл, накритий зеленим сукном, та шість стільців вишневого дерева із плетеними ще новими сидіннями. Пофарбована підлога в цій кімнаті була не натерта, і це свідчило, що відвідувачі сюди приходять рідко. На каміні він помітив дзеркало^ дешевий, покритий пилюкою годинник, два свічники з двома криво поставленими свічками в кожному й, нарешті, всюди валялися візитні картки. На столі — чорнильниця з висохлим чорнилом, схожим на лак, довкола, мов сонячні промені, поламані пера і безладно розкидані старі газети. На клаптях поганенького паперу він побачив кілька статей, написаних нерозбірливо, майже ієрогліфами; аркушики зверху були надірвані — знак, що стаття вже набрана. Потім він замилувався досить влучними карикатурами, зробленими на сірому папері — вони лежали скрізь, а малювали їх люди, котрі вбивали все, що траплялося під руку, аби тільки вбити час. На шпалерах кольору морської хвилі він побачив приколоті шпильками дев’ять рисунків пером — шаржів на "Самітника", книжку, що мала тоді в Європі нечува— ний успіх і, видно, вже добре наскучила журналістам: "Самітник захоплює провінційних дам". "Самітника читають у замку". "Вплив Самітника на свійських тварин". "В доступному переказі Самітник має успіх у дикунів". "Автор у Пекіні дарує імператорові Самітника, перекладеного на китайську мову". "Згвалтована Елоді на Дикій горі". Ця карикатура видалася Люсьєнові досить-та— ки непристойною, але він несамохіть усміхнувся. "Самітника під балдахіном урочисто проносять по редакціях газет". "Самітник друкарський верстат ламає, Ведмедів убиває". "Самітник, прочитаний навпаки, вражає академіків високими красотами". На газетній бандеролі Люсь— єп помітив рисунок, на якому було зображено журналіста, що простягав капелюха, і внизу підпис: "Фіно, дай мені сто франків". Під малюнком — ім’я, що стало відомим, але так і не прилучилося до слави. Між каміном та вікном стояли бюро, крісло червоного дерева, кошик для паперів, а долів лежаїз довгастий килим, так званий перед— камінний; усе було вкрите грубим шаром ішлюки. На вік— пах висіли куценькі фіраночки. На бюро лежало десятків зо два книжок, що назбиралися за день, гравюри, поти, табакерки на ознаменування Хартії, црцмірпик дев’ятого виданпя "Самітника", книжки, якими й досі втішалися, і з десяток нерозпечатаних листів. Поїш Люсьєн, витаючи у мріях, споглядав цю дивну обставу, вибило п’яту, і він пішов на розпити до інваліда. Гарбуз уже дожував скоринку і з покірливістю старого служаки очікував офіцера, що, певно, десь прогулювався бульваром, хизуючись орденською стрічкою. В цю хвилину па східцях почулося шелестіння сукні й легка хода, з якої не важко було догадатися, що то жінка, і на порозі з’явилася відвідувачка. Вопа була досить гарненька.
— Пане, — звернулась вона до Люсьєна, — я знаю, чому ви так вихваляєте капелюшики мадмуазель Віржіні, і я прийшла передплатити вашу газету на цілий рік; скажіть тільки, на яких умовах...