— Хто там? — пита.
— Се я,— кажу.
— На кого ж там собаки гавкали?
— Не знаю.
— Та йди ж — крадешся!
А в мене такий звичай був, що було як приїду додому, то зараз, хоч і вночі, всіх розбуркаю; з дітьми граюсь, з жінкою цілуюсь, бабусю Оришку, що за дітьми приглядає, зачіпаю; а теперечки, як тать, мов той злодій, крадусь; не знаю, на яку й ступить. Підійшов до кроваті, а жінка протягує до мене руки цілуваться. Поцілувались, а вона:
— Хто се? — та мене рукою по губах... Як наробить репету.— Ой, лишечко! Злодій!.. Оришко, вогню, вогню!
Я її уговорюю,— так куди! Не слуха: і руками й ногами від мене.
— Не підступай! — кричить.— Не підступай!
Всіх дітей переполошила, та вже Оришка прибігла з свічкою. Витріщились на мене, дивляться... здається, й я, так не я ж: нема вусів!
— Що се з тобою сталось? — пита жінка.— Чи ти живий, чи мертвий? — а сама аж пополотніла, труситься, неначе трясця її трясе.
— Тим-то й моє лихо,—кажу,— що живий.
— Що з собою зробив? — пита.— Оглашенний!
— Се ж,— кажу,— дяка тобі: тепереньки вже не буду байдики бить та з Марією Уласівною в мар’яжа грать!
— На що ж ти вуси збрив? — пита.
— Тепер состою в гражданській,— кажу, як і мені казали,— а потому право ношенія усов на мене не розпространяється.
— Чи він п’яний, чи здурів? — каже жінка, глянувши на Оришку; та як заголосить, як вдарить себе в груди, а за нею дітвора й Оришка, а бісові собаки почули, ну й собі: і виють, і скиглять, хоч з хати — та що з хати! — з села тікай... просто кінець світу наступає.
Отак цілісіньку ніч рюмали, і я з ними; сиджу та плачу. До крові губи собі подряпав: хочу, знаєте, вус крутнуть, хап за губу — нема нічого, і вдряпну...
На другий день така напала на мене нудьга, хоч крізь землю провалиться. Що кому не скажеш, ніхто мене не слуха: діти від мене одвертаються, жінка хлипа, ні одна дворова собака, матері їх біс, до рук не йде. Думаю собі: що мені на світі робить?.. А тут стали сусіди навідуваться, і Марія Уласівна прийшла, а я од них ховаюсь та лице закриваю, неначе казна-що таке... їй же богу, правда! На третій день зовсім-таки ослаб — єлі дишу; груди мені заложило, живіт підвело (за три дні шматка хліба в роті не було); не знаю вже, чи голова в мене на плечах, чи, може, кавун. Зовсім-таки налагодився вмирати, хоч за попом посилать!..
Коли, на моє щастя,— так вже бог милосердний не схотів посиротить моїх діточок,— приїздить Григорій Григорович Захарченко, оттой, може, чули, що й в чорта виграв би тяжбу, так, кажу, приїздить; як глянув на мене — назад одступив.
— Що се з тобою, братіку? — пита.
— Пропадаю,— кажу,— се моя за мною прийшла!
— Та не бреши,— каже,— тебе ще й поліном не доб’єш. Тільки,— каже приглядуючись,— дуже спаскуднів: чого се?
— Хіба вам повилазило? — кажу.
— Вуси збрив?
— Еге!
— На біса? — пита.
— Нечиста мати в гражданську понесла, так теперечки право ношенія усов на мене не розпространяється.
— Хто се тобі вигадав?
— Його пре... теє,— кажу,— щоб йому добра не було!
— Брехали його батька сини, та й він за ними,— каже,— ти з мундиром в одставці?
— Так що?
— Так коли мундир на тобі,— каже, спасибі йому,— так і вуси при тобі!..
— Їй-богу?
— Побачиш,— каже,— я тобі й указ дам.
— Батьку мій рідний,— кажу,— на світ ти мене народив! — Як скочу з кроваті, ну його обнімать та цілувать, а він мене одпихае.
— Ну тебе к бісу,— каже,— як шпильками шпигаєш!— Бачите, одросли трошки вуси, так щетина й колеться.
Теперечки, спасибі їм, понасилали тих томів: що треба, хоч не скоро, а налапаєш, а тоді — скоріш скарб ізнайдеш, як чого тобі треба. Не у всякім повіті були такі й люди, як сей — що розказую — Захарченко: шукають було шукають, та й плюнуть... Таке лихо було, не повірите: коли скажуть, що право ношенія не то вусів — голови на твоїх плечах не розпространяється, то не турбуйся шукать — чи воно правда, чи брехня, стинай голову та так і ходи... Щоб я пропав, коли не правда!
Ну, як почув я од Захарченка про той указ, то де в мене й сила взялась! Повеселів, як на світ народився. Зараз жінка поставила нам закуску, випили по чарці, по другій, старої бутилки зо дві, слив’янки, а тимчасом запрягли мені бричку, та скільки видно й заторохтів з Захарченком. Дорогою, щоб мене не побачили, обв’язався платком, тільки очі й блищать. Хто не стрінеться, пізна мене по конях і пита: чого се ти обв’язався?
— Бишиха,— кажу,— нарядилась.
Приїхав до Захарченка. Як дав він мені той указ, то неначе рідного батька побачив!.. "Ну, теперечки,—.думаю,— ваше пре... теє... чий чорт буде старший!"
Вернувся додому і два місяці висидів в карантині, поки вуси не повідростали так, що вже й жінка зо мною цілується, і люди слухають, і собаки на мене не гавкають. Вже й з Марією Уласівною в мар’яжа граємось, а тут така піднялась переписка! З Полтави повістка за повісткою: "Неукоснительно, с получения сего, имеете явиться". А я їм в одвіт: "По случаю приключившейся внезапно болезни!" — Ще з місяць підождав, так, як вже стали закручуваться, поїхав в Полтаву.
Тільки приїхав, зараз натяг на себе козакин, причепив шаблюку та й пішов у палатку, себто "вчинить явку". Входжу в присутствіє... Як гляне на мене г. предсідатель, так його й зжолобило, аж носом закрутив.
— Что это, милостивый государь мой,— крикнув,— вы уклоняетесь от службы и вторично осмеливаетесь явиться ко мне в усах!
— Се,— кажу,— ще не вуси, а усишки, а от, як виростуть, то будуть вусища! А сам держусь за той указ, як сліпий за поводача.
І!., як закричить та підскоче, та присне:
— Я вас, милостивый государь мой, в двадцать четыре часа... к
— Не гарячіться,— кажу,— кров спортите, а ось подивіться! — Та тиць йому в руки указ. Дивись, думаю, хоч повилазять...
Прочитав, якось чудно лупа очима, губи дрижать...
— Фо... Фома Пе... Петрович! — каже запиняючись.— Что это такое?
Хома наставив око:
— Височайший,— каже.
— Без вас знаю,— каже предсідатель,— а распространяется ли право ношения усов?
— Розпространяється,— каже.
Товариші дивляться на мене, перелякались, думають собі: буде мені халепа! А я дивлюсь на супротивників, так їх очима й їм та вуси кручу. Предсідатель глянув на секретаря, повертілись вдвох сюди-туди та й посідали тихенько; ні один і пари з рота не пустив. Що, думаю собі, піймали облизни!