— Де тут Куперник?
— Навіщо вам Куперник? — спитав той замість від повіді.
— Я маю до нього листа від "ученого єврея" Германа Марковича Бараца.
— А, від Бараца? Посидіть трохи — я зараз прийду,— показав він Шоломові на довгу поліровану лаву, ковзнув і зник.
Шолом сів на лаву. Сидів півгодини, годину, півтори години — нема пі цього чоловіка, ні Куперника. Нарешті, він підвівся й зібрався був іти. Людей уже було мало, тільки коли-не-коли промайне чорний фрак. Раптом він знову побачив чоловіка з жовтим портфелем.
— А, ви ще тут? Яку, власне, справу ви маєте до Куперника?
Шолом знову розповів йому, в чому річ:
— Лист від Германа Марковича Бараца.
— А де цей лист?
Шолом показав йому листа. Той прочитав його.
— Що ж ви, власне, хотіли від Куперника?
—— Я ще сам не знаю... Може, посаду дістану з його допомогою.
— Що ви вмієте робити?
— Можу гарно писати єврейською мовою, російською...
— Російською теж? Ходімте зі мною.
Хіба після цього могли в Шолома виникнути якісь сумніви в тому, що перед ним сам Куперник? Вийшовши з хлопцем з Окружного суду, він, тобто Куперник, узяв лихача — дрожку на гумових колесах, і гукнув: "Готель "Росія!" Лихач одним духом домчав їх до готелю. Увійшовши в сильно накурену кімнату, Куперник посадовив гостя за стіл, закурив цигарку, подав йому аркуш паперу та чорпильний прилад і запропонував хлопцеві написати кілька рядків. Шолом умочив перо в чорнило й, перш ніж узятись до діла, спитав Куперника, якою мовою писати — єврейською чи російською. "Звісно, російською". Шолом добре постарався. Наука вчителя Мониша стала йому в пригоді, і після першого-таки рядка Куперник, зупинивши хлопця, сказав, що таке письмо його цілком влаштовує, й запропонував йому цигарку. Але Шолом відмовився:
— Пробачте, пане Купернику, я не курю.
— Пробачте, молодий чоловіче, я не Куперник, мене звуть Епельбаум.
— Епельбаум?
— Еге, Епельбаум. Мойше Епельбаум з Білої Церкви. Присяжний повірений...
Так, видно, вже судилося Шоломові. Хто міг наперед знати, що київський Куперник перетвориться раптом на
Мойше Епельбаума з Білої Церкви? Цей Мойше Епельбаум виявив себе справжнім джентльменом. Він довго не торгувався з приводу платні, погодився на всі умови. Він обіцяв також хлопцеві, що підучить його адвокатури й дасть рекомендації не тільки до Куперника, а й до значніших осіб, бо він знається з усіма найвидатнішими особами в Києві, в Москві та в Петербурзі, він близько знайомий з усіма міністрами. Якщо Шолом не заперечує, вони ще сьогодні можуть поїхати в Білу Церкву. Він, Епельбаум, має тільки завітати на хвилинку до генерал-губернатора. А коли йдеш до генерал-губернатора, то не можна обминути й губернатора, бо ці собаки страшенно заздрять один одному. Слід було б, власне, побачитись і з київським поліцмейстером, але поліцмейстер не хворий сам прийти до нього.
І присяжний повірений Епельбаум вилетів з кімнати, залишивши незнайомого юнака напризволяще. Юному мандрівникові ця пригода сподобалася, і від особи Епельбаума він був у захваті. Шолом не встиг обміркувати як слід ситуацію, коли Епельбаум, навантажений численними пакунками, з шиком підкотив лихачем. У цих пакунках було все, що хочеш: оселедці, риба, балик, ікра, фрукти, цигарки.
— Гадаєте, я це купив? Усе це — подарунки від ге-нерал-губернаторки, від губернаторки й від поліцмейсте-рової жінки.
— Хіба ви були й у поліцмейстера? Ви ж казали, що...
— Боронь боже! Не від його дружини, а від його полюбовниці... Я її адвокат, проваджу її процес на півмі-льйона. Вона мільйонерка, але дуже скупа, ладна повіситись за копійку. Проте заради мене вона нічого не пошкодує. Заради мене вони всі ладні душу віддати! Отже, їдемо в Білу Церкву?
— їдемо в Білу Церкву.
ПОСАДА "СЕКРЕТАРЯ"
Наш герой їде з своїм новим патроном у Білу Цернву. — Його приймають, ян дорогого гостя.— Сімейна ідилія. —-"Реб Лейві". — Хазяїн знайомить свого сенретаря з адвокатською професією. — Нашого героя принро ошунано. — Промовистий лист батьнові й нові надії
По дорозі в Білу Церкву "присяжний повірений" повів себе по-панському, як багатий поміщик: не поскупився на квитки першого класу, на фастівському вокзалі витратив чимало грошей в буфеті, а чоловіка, що їм прислуговував, теж не скривдив. Своїм знайомим він рекомендував нашого юного героя як "секретаря". А що він дома наплів про свого "секретаря", знає хіба тільки господь бог. Але слід гадати, що "присяжний повірений" обмалював свого "секретаря" найяскравішими фарбами, бо його прийняли так палко, так пишно, неначе то був довгожданий гість або багатий родич з Америки, від якого сподіваються одержати спадщину. Дружина Мойше Епель-баума — жінка праведна й чудова господарка — убралася по-святковому й причесала дітей. А вечерю вона зготувала розкішну, від такої вечері не відмовився б навіть сам цар. Старший син Епельбаума, Лейві, страшенний розумник — у сім'ї його прозвали "реб Лейві" — не міг стримати свого захвату й буркнув, встаючи з-поза столу й погладжуючи черевце, що не завадило б кожного дня мати таких гостей і такі розкішні вечері. Мойше Епельбаум затопив синові у вухо й пробурмотів, що не завадило б йому, "реб Лейві", бути трохи розумнішим і не ляпати казна-що. А "секретареві" він сказав:
— Як вам подобається мій синок, "реб Лейві"? Справжнє золотко, нічого сказати! Нівроку, великий знавець! Головою ручуся, що він не навчиться навіть проказувати по мені кадиш!
Цей дотеп усіх розсмішив, і самого "реб Лейві" теж. Проте мати вирішила заступитись за сина. Все-таки мати! Але це призвело майже до конфлікту. Мадам Епельбаум була певна — і вона це досить одверто висловила,— що коли її синок доживе до батькового віку, то він буде такий розумний, як і його батько.
— А може, ще й розумніший, ніж батько,— підхопив "реб Лейві".
Батько розлютився. Щастя, що синок вчасно ушився, а то вийшло б на зле. Мойше Епельбаум признався, що хоча він проти тілесних кар і шмагання, на його думку, варварський звичай, який суперечить принципам цивілізації, проте він вважає, що такому розбещеному хлопцеві, як його "реб Лейві", не зашкодить хоч раз на тиждень покуштувати різок. Це, заявив Епельбаум, принцип. І з усього видно, що цей принцип був "реб Лейві" добре відомий, бо він додержувався зовсім іншого принципу: коли йому загрожувала прочуханка, він умить зникав — шукай вітра в полі!