— Відправте благословення й закусіть! — сказав старий і заходився розпитувати молодого кандидата про місто Переяслав, де він був років понад шістдесят тому.— Тоді це було благочестиве місто. Як там з благочестям тепер?
— Дуже добре,— відповів гість і відмовився від закуски, бо він не так побоювався благословення, яке доведеться проказати до їжі, як того, що йому запропонують проказати після їжі заключне благословення, яке він ніколи не міг завчити напам'ять.
На прощання старий Каган благословив його й побажав щастя. А йому, з божої помоги, напевно пощастить, запевняв старий молодого кандидата, бо він койген і його побажання завжди здійснюються.
Того-таки дня в місті поширилася чутка, що на посаду казенного рабина з'явився новий кандидат, ще дуже молодий, але цілком достойний. По-перше, він з шанованої сім'ї, родич реб Нахмена Кагана, крім того, він знавець біблії, чудово пише та обізнаний на талмуді з усіма коментарями. А що людська фантазія розігралася, то дехто вже додав, що він має також право виконувати обов'язки духовного рабина, давати поради з релігійних питань і перевершить не тільки місцевого духовного рабина, а ще трьох таких, як він. Одне слово, рідкісний птах! Коли молодий кандидат з'являвся на вулиці, між рядами крамниць, на нього показували пальцями, і він чув, як люди казали за його спиною:
— Оце він!
— Хто?
— Новий рабин.
— Такий цуцик?
— Молоко на губах не висохло.
— Яке в нього довге волосся!
— Волосся довге, розум короткий...
Проте він здогадався зробити щось з півдюжини візитів до місцевих верховодів, до верхів міста — до Бахмут-ських, Каневських, Рогачевських та інших представників місцевої буржуазії. Мало того, він ще в суботу, напередодні виборів, пішов у синагогу. Молодого кандидата посадовили на чільне місце, щоб як слід надивитися на нього, і йому довелося витримати кілька сот ручкань. Нарешті його викликали до читання тори.
То був щось ніби іспит, і наш герой прочитав свій уривок з тори блискуче. Але це ще нічого в порівнянні з тим, що діялось під час виборів. А сталося ось що. У залі управи було повно людей, і вже зібралися були розпочати вибори, коли раптом наймолодший кандидат виступив з промовою, і до того ще по-російському, пересипаючи її ні до ладу ні до прикладу цитатами з біблії, притчами та казуїстичними коментарями. Проте ця промова справила таке враження, що молодого кандидата обрали казенним рабином одноголосно,— він не дістав жодної чорної кулі. Додому одразу полетіла депеша: "Вітайте, обрали одноголосно". А молодий рабин пішов до реб Нахмена, щоб подякувати йому. Старого дуже розчулило те, що його протеже пройшов з таким успіхом. Він попросив молодого рабина, щоб той переказав йому промову, яку він виголосив перед виборцями. Рабин відповів, що він би охоче переказав її, але слухати нічого.
— Чому ж кажуть, що люди аж пальчики облизували?
— Якщо дозволите, я вам розповім одну історію.
— Будь ласка, аби це було до діла.
Реб Нахмен надів окуляри і приготувався слухати, а молодий рабин почав:
— Історія, яку я збираюсь вам розповісти, трапилась з одним священиком. Молодий новоспечений священик прийшов до митрополита, щоб той його благословив і порадив йому, яку проповідь виголосити перед парафіянами в свято. Митрополит благословив його й порадив розповісти парафіянам про чудеса з святими угодниками, як-от:
чудо з сорока угодниками, які блукали по лісу три дні й три ночі й мало не вмерли з голоду. Але господь бог явив чудо — вони знайшли хлібину. Всі сорок святих сіли їсти цей хліб. їли-їли, їли-їли, і ще залишилося на завтра. Коли настало свято, молодий священик розповів у церкві парафіянам історію про це чудо, але трохи переінакшив її: "Один святий угодник блукав по лісу три дні й три ночі, мало не вмер з голоду. Але господь бог явив чудо — святий знайшов сорок хлібів. Він сів їсти. їв-їв, їв-їв, і ще залишилося на завтра". Згодом, коли митрополит дорікнув йому, як він міг допуститися такої помилки, молодий священик відповів: "Для отих парафіян це теж чудо".
Старий Каган аж заходився сміхом. Він був задоволений новим казенним рабином, радів ним, як рідним сином. Та недовго тривав тріумф молодого рабина. Його радість, як побачимо далі, швидко потьмарилась. А поки що поїдемо з молодим рабином в його рідне місто Переяслав.
Наш герой уявляв собі, що весь Переяслав ходором ходитиме в зв'язку з його обранням. Подумати тільки, такий молодий і такий успіх! Та нічого подібного не сталося. Раділа тільки сім'я, і то не дуже. Радіти можна буде лише тоді, коли губернатор затвердить ці вибори. А поки що все це висить у повітрі. Треба ще з'їздити в губернський центр, у Полтаву, клопотатися, підмазувати. Навіть тільки цього було предосить, щоб охолодити захват нашого героя. Але на додачу до цього він ще зустрівся з Хайте Рудерманом, молодшим братом лубенського рабина. Хайте йшов йому назустріч з незалежним виглядом, заклавши руки за спину, у жовтій куртці наопашки. Не знаючи за собою ніякої вини, наш герой подав йому руку, але той навіть пальцем не ворухнув, відійшов набік і попростував далі, наче незнайомий. "Брат за брата",— подумав ображений Шолом і, з'ясувавши собі таким чином поводження свого друга образника, кинувся до другого товариша, до Авремла Золотушкіна, щоб вилити перед ним свою душу. Та виявилося, що хоча Золотушкін з Хайте Рудерманом на ножах, він, проте, став на Хайтен бік і одверто сказав нашому героєві, що порядна людина не повинна йому подавати руку з двох причин: по-перше, тому, що він казенний рабин, а казенний рабин — лицемір, святенник, блюдолиз у багатіїв і чиновник царського уряду, а по-друге, чесна людина не
відбиває у людини її заробітку, не вириває, як собака, у другого кістку з рота...
Коротко й виразно. Наш герой почував, що в цих словах була певна правда. І він згадав, як у день виборів зустрів лубенського екс-рабина Шимена Рудермана, як той, побачивши його, зблід, які в нього стали злякані очі, неначе вони питали: "Що я тобі зробив?" Такий жалюгідний вигляд має собака, якого інші собаки покусали й прогнали під чотири вітри. У Шолома тоді защеміло серце, і він уже ладен був кинутись бідолашному Шимену Ру-дерману на шию, попросити пробачення й відступити йому місто Лубни з його чудовими обивателями та посадою казенного рабина. Це було б по-людськи, навіть більш, ніж по-людськи. Але порив цей тривав хіба що одну хвилину. Враз виступив егоїст, власне "я", і це "я" взяло гору.