...Раненько вдосвiта ви берете рушницю, весло, кошика, де покахкуі крякуха, i йдете на Кирмасове озеро...
Темно. Кукурiкають пiвнi...
Ви минули останню на селi хату. Спереду вдалинi темнiі лiс "Рiжок". Праворуч блищить Оскiл, потихеньку шумлять очерети.
Отут запроектовано колгоспну гiдроелектростанцiю.
Ви пильно вдивляітесь лiворуч, де мають бути стiжки сiна.
Починаються кущi... Ось i перший стiжок, ось i другий, i третiй...
А де ж останнiй бересток? Найтовщий?
Ага! Ось i останнiй, найтовщий бересток!
А де ж стежка через осоку?
Ви довгенько ходите понад осокою, вдивляітесь, шукаіте, де прим'ята осока...
Ось вона!
Ви впевнено йдете "прим'ятою" осокою, доходите до очерету. "Ворiт" в очеретi нема. Перед вами стiна густо-го-прегустого комишу, який нiби насмiхаіться з вас:
— Ну що — знайшов? Ш-ш-ш! — кепкуючи, шарудить очерет.
Ви повертаітесь на берег i знову шукаіте "прим'яту" осоку. Шукаіте, шукаіте i зовсiм несвiдомо мимрите:
В нашем саде,
В самом заде —
Травушка помятая, —
Не работа меня сушнт,
А любовь проклятая.
Ви ловите себе на цих несвiдомих спiвах i лаітесь:
— А справдi-таки — не робота тебе сушить, а любов... тiльки не "проклятая", а таки справжня любов до природи, — до свiчада-озера, до тихих плесiв, до посвисту качиних крил...
— Нi, таки оце та стежка, оце "прим'ята" осока! Ви бредете знову до очерету. Ось i вода... Чавкають чоботи, якi ви з трудом витягаіте з баговиння, видираітесь на купину, i потiм, з купини на купину перестрибуючи, наближаітеся до очерету...
— Нi, таки — ось щось таке, нiби "ворота"! Човпаіте багнищем у ворота! Ось i човен! Над очеретом стрiлою метнулося чиря. Крякуха ваша в кошику, почувши шум чирячих крил, зразу:
— Ках! Ках! Ках!
А ви їй:
— Тась! Тась! Тась! Не кричи, голубочко, зараз виїдемо на озеро, плаватимеш на плесi, тодi вже й кричатимеш!
Виштовхавши човна на глибоченьке мiсце, ви сiдаіте i правуіте на озеро...
— Човен — непокiрний... Вiн обов'язково хоче носом уїхати в дiдiв Кирилiв ятiр...
Ви його вирулюіте на середину протоки, нiс ятера не зачепив, а зачепили ви його, того ятера, веслом, ятiр падаі на вас якраз своїм гузирем, голова ваша проскакуі в гузир, i ви вже нiби карась...
Та проте, кiнець кiнцем, ви вирулюіте на озеро, правуіте до плеса, прив'язуіте крякуху до грузила, — простiсiнького собi каменя.
— Бульк! — камiнь у воду, i крякуха ваша, купаючись, плаваі по плесi... Швидесенько запливаіте в кугу, — густий-густий кущ куги посеред озера! — пригинаіте кугу над кущем i сидите, немов ви в зеленому куренi... Заряджена централка лежить у вас на колiнах, ви весь увага, весь напруження.
Сiрiі... Над озером туманиться...
Ось пискнула очеретянка. Сiренька маленька пташечка вже прокинулася, вона iз спритнiстю неймовiрного акробата перестрибуі з очеретинки на кугу, охоплюі своїми лапками такiсiньку стеблину i гойдаіться...
Вона вас зовсiм не боїться... Гойдаіться просто над вашою головою: ось-ось за кашкета зачепить...
Пробiгла зеленим килимом iз ряски курочка. Зупинилася проти човна й дивиться здивовано: вона тут цiле лiто живе, а такого ще не бачила.
Ви поворухнулись, — курочка метнулася i зникла... Крякуха покахкуі спокiйно:
— Ках! Ках! Ках!
Нема, значить, нiчого ще...
Аж ось зненацька щось велике шугонуло бiля вашого човна й почепилося на кузi, обхопивши лапами кiлька стеблин одразу. Стеблини нахилилися аж до самiсiнького човна...
Дивиться на вас великий, рудо-сiрий птах, незграбний i остовпiлий...
Вiн теж нiколи в життi не бачив у цiй кузi нi човна, нi письменника... Вiн — просто отетерiв, дивиться широко розплющеними очима, закам'янiлий...
А-а! Та це ж бугай, водяний бугай, що лякаі дiтей своїм гучним над очеретами:
— Бу-у-у! Бу-у-у!
Невеличкий ваш рух, i бугай, шумно прорiзуючи кугу, зникаі.
Крякуха наполохалась:
— Ках! Ках! Ках!
— Тась! Тась! Тась! Спокiйно! Бугай нiякий твiй не ворог!
...Сонце! Сонце! Його першi променi вдарили по очерету, по кузi, по плесi...
Золотою зробилася ряска, плесо — вогняне дзеркало, i в тому дзеркалi купаіться золота крякуха...
Розтанув туман...
Раптом призивне:
— Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! — заливаіться крякуха.
Високо-високо проплив над озером табун крижнiв...
Не приземлив його крякушин крик-заклик; помчав далi...
Ой, що це таке?
Крякуха щось дуже далеко вiд каменю попливла.
— Тась! Тась! Тась! Куди це ти?
А вона трiпонула крильцями i попливла... в очерет: одв'язалась!
— Тась! Тась! Тась!
Та де там?! Десь уже далеченько в очеретi обзиваіться:
— Ках! Ках! Ках!
Може, то вона обзиваіться на ваше "тась! тась! тась!", а може, зустрiлася з крижнем, знайомиться!
Прощай, крякухо! Перший раз не поталанило!
А Iван Кирилович (чия крякуха) дуже пильно просив та наказував:
— Дивiться ж, щоб не одв'язалась! Вони, крякухи, такi: носиком розпетльовують вузол на кiнцi, i бувай тобi здорова!
Ой, що ж робити?! Що ж тому Iвановi Кириловичу казати?!
Та не завжди крякуха розв'язуіться... То в новака-крякушника так iнодi буваі...
А як нормально: крякуха плаваі, хлюпощеться, покахкуі...
I от вам призивне:
— Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
То обережна лиска випливла з очерету. Вона озираіться на всi боки, схиляі голову на лiвий бiк i правим оком дивиться на небо, на сонце. Вона ж чула, а може, й бачила, що в озеро в'їхав човен, а тепер нiкого немаі, тiльки на плесi качечка свобiдна плава i, нiкого не боячись, купаіться... Обережненько, тихесенько колупаючись у рясцi, лиска пливе до крякухи...
Ах! Яка ж ти, лисочко, довiрлива.
На крякушин крик-заклик по-рiзному реагують пролiтнi зграйки качинi й поодинокi дикi вутята.
Ось летить зграя чирят, їх дванадцятеро.
Почувши крякуху, вони раптом повертають до озера, облiтають озеро один раз, потiм зникають за очеретами, знову з'являються над озером уже трохи нижче. Ой, якi обережнi! Пильно роздивляються, чи нема чогось на озерi небезпечного...
Ви сидите в човнi, вкритiм кугою, i анiшелесь!
Тодi вони падають на озеро, нiби їх хтось iз пiдситка висипав.
Але падають далеченько вiд крякухи, врозбрiд, не купою.
Впали i хвилинку сидять, мов опудала, нерухомi...
А потiм уже поволеньки починають одне до одного пiдпливати, наближаючись до крякухи...