Мручко прожогом побіг туди. Сталося воно біля самісінького гетьманського воза, де гетьман спав.
Варта стояла, так вартові пильно дивилися на тих, що йшли, а не на того, що, як гадина, повз попід возами. Його тільки Рачок здалеку доглянув і зміркував собі, що це за чоловік, бо добрі люди такими ходами не ходять. Кинувся і впору допав.
"Ще один мент і не даром гроші від царя узяв би," — толкував оторопілим людям
Рачок.
Не розуміли добре. "Що і хто?" — допитувалися.
"Перебраний за татарина москаль."
"Які гроші, за що?"
"Від царя, щоб гетьмана вбити."
"А-а-а!"
"Цитьте, гетьман спить. Розходіться!"
Вартові окружили каїна і відвели геть. Товпа хотіла розірвали його на шматки. Мручко не дав. Краще розглянути діло. "Але ж бо на тобі кров! — сказав, вертаючися до Рачка. — Його чи твоя?"
"Моя," — відповів тихо Рачок.
"Так ти, значиться, ранений?"
"Ножем мене ірод засягнув... Це моя... перша рана... в бою..."
Голос його слаб, сам він хитався і руками повітря ловив.
Мручко його підтримав: "Покажи, яка рана."
"Мабуть, смертельна... Не турбуйтеся, батьку... Я... рад... Добре, що це не наш... Мо-скаль... Бога не осмішу."
Мручко вхопив його на руки, як дитину, і побіг до хірургів.
26.
Королівський "тафельдекер" Гультман знову голову підняв. Король не куняв на возі, як циган-волокита, а мав свій власний, гарний шовковий намет.
Прибрав його.
В одній половині стояло похідне ліжко, прикрите синім покривалом, зготовленим люблячою рукою королівської сестри Елеонори і на стільці вилискувалася срібна умивальниця, яку Гультман насилу спас перед загребущими очима "рахмістра".
В другій половині шатра за довгим столом сидів король і його гості. Перед ними красувалася срібна застава, на столі пахли квітки, яких багато прислано з городу від невідомих поклонників Карла.
Гультман стояв за королівським кріслом і обслуговував свого пана. Накладав йому срібними вилками на срібну тарілку страву, яку перше мусів при нім спробувати кухар у кухні.
Король навіть не догадувався, яке то ангельське крило розгорнуло над ним свою невсипущу опіку.
Король видимо подужав.
Ходити ще не міг, його ліва обандажована нога все ще лежала на стільці, приставленім з лівого боку до стола Але степовий вітер обсмалив його лице, а здорове повітря забагрило уста на червоно. Тільки очі не повеселішали, дивилися вглиб і нагадували фйорди.
Напроти короля сиділи посли від кримського хана й від сераскіра з Бендер. Праворуч шведи, ліворуч декілька українських старшин, між ними Орлик, Войнаровський, Горленко. Гетьмана не було, бо хворий.
"Я дуже жалую, — казав король, що його світлости пана гетьмана, мого вірного союзника нема між нами і п'ю на його здоров'я".
Король нарошне випив цей тост, щоб зарівно в Криму, як і в Туреччині, знали, що всякі балачки про непорозуміння між ним і гетьманом не мають реальної підстави Він знав про плітки, немов то гетьман хотів короля зрадити і передати цареві і немов то король не від того, щоб за ціну видачі гетьмана заключити корисний мир з царем. Знав також, що еміграційне повітря незвичайно сприяє розвиткові інтриг, і тому висловив цей тост за здоров'я гетьмана до рук його небожа Войнаровського. "Будь ласка, передайте мої слова вашому світлому дядькові", — сказав король.
Войнаровський подякував за честь, а Горленко легко штовхнув носком свого сап'янця жовтий сап'янець генерального писаря. Орлик удав, що не чує. Але решта козацьких гостей глянула на них очима, які виразно казали: "Шкода ваших надій. Король за Войнаровським тягне, його бажає бачити наслідником Мазепи, а не вас".
Орлик і Горленко дуже вважливо поводилися з собою; один одному накладали щокращі шматки страви на тарілки, як штовхнули себе ліктями, казали: "Простіть, вибачте!", штовхалися злегка чарками, нарікали на спеку й на мушню, словом, гадав би хто, найкращі приятелі.
Понятовський, якому добре були відомі всі ті "аркана внутрішньої козацької політики", з-під ока зиркав на нову трійцю "аматорів гетьманської булави". "В нас два, а в них аж троє" — мотав собі на вус. — "Все таки перевага за ними."
Чужинецькі посли не розбиралися ще тім ділі, хоч дехто вже й до них пробував підходити, шукаючи протекції, той для Орлика, а другий для Горленка. Але різниця мов стояла на перешкоді. Посол від сераскіра балакав поганенько по-французьки, а від хана калічив по-мовсковськи, важко було порозумітися, хоч посли вдавали, буцім то вони кожнісіньке слово розуміють. Були вдоволені. У кожного в кишені дзеленькало по тисячі
76
червінців, і король на їх честь обід зготовив, чого їм ще більше треба. І здоров'я в їх руки пили, дякуючи сераскірові за гостину, а кримському ханові за слова розради і за добру пам ' ять .
"Мій пан, — говорив татарин, — щонайкращі коні із своєї стайні вибрав, щоб ваша величність могли ними щасливо доїхати, куди лише сами бажати зволите".
"Подякуйте його достойності ханові за гарний дар, а ще більше за ті слова дружнього почуття, які він передає в своїм листі.
Вмію їх гідно оцінити і сподіваюся, що наші народи не попадуть з собою у небажаний конфлікт."
"Мій пан, — говорив посол від сераскіра, — рад був повітати вашу королівську величність серед кращих умов, як ось нині, але він гордий, що такий великий вождь, такий герой, якому рівного в цілім світі немає, ступив на турецьку землю, на той її шматок, що стоїть під управою мого зверхника й пана".
Король прохав переказати сераскірові, що скористає з його гостинности й прибуде до Бендер. А звертаючися до Войнаровського, додав: "Сподіваюся, що можу це заявити також із імені його світлости, пана гетьмана, якому відпочинок з огляду на його підірване здоров'я, мабуть, придасться."
"Навіть дуже, — притакнув Войнаровський. — Його світлість, пан гетьман тільки тому й не прибув на оцей пир, що нездужає."
"Так передайте йому мої побажання скорого видужання, — і підняв чарку вгору. — А я, бачите, — продовжав, — тішуся, що незабаром знову сяду на коня. Віз добрий для жінок, а для мужчин кінь. З нього й видно дальше, ніж з воза, і загалом інакше почуває себе чоловік, ніж..." — і не докінчив речення, бо Гультман підступив до нього з такою міною, яку мав звичайно, коли приносив якусь несподівану і важну вість. "А що там знов?" — спитав король. — "Кажи!"