Насилу Гультман уговорив свого пана, щоб примістився у старім возі.
"Вам здається, що я ще хорий. Я навіть не чую, на котрій нозі була тая рана. Геть заросла."
І щоб показати, що воно так, притупував лівою ногою, а Гультман кривився за кожним разом, буцім це його боліло.
Гетьман також не хотів їхати в ханському ридвані і туди посадовлено старшинських жінок.
"Ніби своєю на прощу до Києва їду", — казала одна. А друга згірдливо закопилила губи, буцім на огонь дує: "У мене економ такою їздить." Все в них тепер було найкраще і найдорожче, а тут чим дальше, тим нікчемніше, навіть глянути нема на що.
Оповіданнями про свої статки скорочували собі нудьгу.
Хоч яке тут гарне повітря, нарікали на нього. Дух у грудях спирає.
"По ночах кашляю, а сплю, як журавель на варті," — казала одна.
"Миша шорохне і вже я збудилася"! "Бо вам, серце, — радила друга, — цибулевого соку напитися б та води приложити до лоба і то йорданської, та гірчиці на груди, і пройшло б, так мені, Боже, пройшло, мов рукою відняв".
"Спасибі вам за вашу уважливість до мене, але від самого запаху цибулі вмираю, — відповідала перша, журливо спускаючи очі. — Домашніх ліків зроду не вживаю."
"А спробуйте ви, може, якраз домашній і поможе, бо позвольте завважити собі, що нам тепер чим дешевше, тим краще; прийшло таке, що від дорогого й відвикати треба, ой треба!"
"Хто може, хай відвикає, а я ні."
Розмова вривалася, щоб за хвилину початися наново на ту саму, або на подібну тему. Без "охів" та "ахів" ніяк не обходилося.
"Ах, який тут брудний народ, буцім не купалися зроду."
"Ох, як вони балакають тутечки, буцім жеребці іржать".
"Ах, і не нагадуйте, серце, бо вуха болять, як слухати."
Гетьманський почот перед королем їхав, бо гетьман, хоч і недужий, а все ж таки похід провадив. Ганна біля його. За гетьманськими возами Орлик з жінчиними братами. Його прихильники трималися купи, а Горленкові собі. Войнаровський і Понятовський біля короля. Він радо їх бачив і балакав з ними теж радо. Більше слухав, ніж балакав. Понятовського розпитував про Польщу, Войнаровського про Україну, і вони розказували, не минаючись з правдою, бо король брехні не любив. Він чомусь то цікавився, як вибирають у Польщі короля, а як гетьмана на Україні. Войнаровський з наслуху переповідав йому вибір гетьмана, бо на власні очі цього не бачив.
Як минали місце свого постою, то мимохіть оглядалися позад себе. І хоч там тільки столочену землю і трохи сміття лишали, то не один зітхнув, бо така вже вдача людини, що не без жалю кидає місце, на якім без лиха побувала.
Не без жалю дивився на самотну Рачкову могилу. Бовваніла вона серед поля. І немала, бо козаки не пожалували йому землі. "Маленький жив, хай хоч велику могилу має". І хрест поставили на ній, ще й дашок над ним почепили, щоб дощі дерева не розколубили, бо, мабуть, не буде кому й поправляти. Від'їхали далеко, а той хрест усе було видно, ніби Рачок прощався з своїми.
За козаками і шведами воліклася ціла валка турецьких, молдаванських, грецьких і лихий зна яких там ще возів з харчами, напитками, кавунами, тютюном, тощо, бо торговці, як круки, жадібні на поживу, за табором тягнули і на кожнім довшім постої розкладали свій крам та починали торг, як на ярмарку у якійсь там Голтві або Миргороді.
Аж виїхали в щире поле, а там і степ простягнувся перед ними. Степ без краю, бур'ян по дорозі цвіте, здалеку здається, ніби хтось зразки червоного намиста розірвав і коралі розсипав.
Шляхи крізь густий бур'ян продиралися, ніби велетенські гадюки повзуть. Вітер то гладить траву, то бере степ за чуприну і термосить його.
Звірина перед людьми втікає, наполохані птахи попід хмарами літають і кричать.
Степ не любить чужих, непроханих гостей.
Обидовська веселу вдає. Тішиться степовими квітками. Каже, що коли б не соромилася чужих людей, то веліла би візникові стати і нарвала б їх повне наруччя.
Так вона не раз робила дівчинкою малою, а тепер їй не до того. От балакає, щоб розважити гетьмана та відвести його від сумних гадок.
Він дійсно дивиться в її поранкове обличчя й — погідніє.
"Велике добро дав тобі Господь," — каже.
"Яке?"
"Веселість! Що без веселости життя?"
Ганна понизує зіниці, буцім її на брехні приловили. "А чому, — питає, — король ніколи не сміється?"
Гетьман гладить дрібну жіночу руку. "Цар Петро короля Карла північним Дон-Кіхотом прозиває. Дон-Кіхот не сміявся до життя, лише до своєї мрії. Дульчінею кохав, а — Дульчінея — це була не жінка з крови и кости, а примара якась, сон про велич, незаспокоєний голод вражень."
"Як можна таку химеру любити?"
"Кожний з нас має свою Дульчінею, а кожна з вас свого Дон-Кіхота."
"Я не маю нікого", — спохопилася Ганна.
"Нікого?" — повторив гетьман, пронизуючи її своїм поглядом допитливим.
Прикрила повіками зіниці. "А що таке цар?" — спитала нараз.
"Цареві здається, що він сама дійсність, що він тверезий, практичний чоловік. Та прийде час, коли виявиться, що й цар Петро був нічим, лиш московським Дон-Кіхотом. Його реформи — це боротьба з вітряками. І їх змете життя. Цар Петро фантаст, хоче зробити Росію іншою, ніж вона є."
На уста Ганни вибігло питання: "А що таке Мазепа?" — але вона його назад у глиб душі загнала.
"Далеко, ваша милосте, до Бендер?" — спитала, нараз перескакуючи на іншу
тему.
Гетьман поблажливо всміхнувся: "Ближче, ніж звідціль до Полтави".
"Ой ближче", — повторила, ніби байдуже, щоб не смутити гетьмана і знову побігла очима на степ, шукаючи чогось цікавого. Та не могла знайти.
Хвилювала трава, цвіли квітки, метелики в сяєві вечорового сонця крильцями тріпотали. Полозом безконечним волоклись вози, коні, люди, ніби фата моргана мандрівки народів появилася на акерманських степах.
Пригадувалася доля каравани, що, томлена спрагою і пражена сонцем, побачить оазу перед собою й, добуваючи останніх сил, біжить туди, щоб переконатися вскорі, що це тільки злобна іграшка природи. Чи такою злобною іграшкою, таким видивом акерманських степів не будуть для них Бендери?
Ганна не висловлює вголос того питання. Не хоче бентежити хворого гетьмана.
Вози скриплять, ніби курликають ключі відлітаючих журавлів. Коні тупотять. Душа болить. Ніби рвуться у ній невидимі струни. Ті, що зв'язують її з рідним краєм.