В голові ще вози торохтять, недавне минуле кривавим морем бурлить, від споминів жахливих відігнатися годі, а тут так хотілося б спокою, хоч трохи, хоч трошечки спочинку для душі.
"Де ж ви, маєві ночі, де ж ви, мрії дівочі, де ви поділися, де? Чи втопило вас море, чи зв'ялило вас горе, — грім за горою гуде. Линуть хмари, як п'яні, мовкнуть мрії рум'яні, чорна ніченька йде."
Затягнула котрась. Примикають повіки. Дзенькнули срібні підкови, затріщав перелаз, і забреніла бандура. Зорі падуть, місяць розсипається сріблом, сонце просвітлює тебе наскрізь. Вся ти вогонь, вся жар — нема тебе, гориш... Було та прогуло...
Дністер у море біжить, дими із стріх, як з кадильниць, снуються, блимає світло у баштах бендерського замку.
На нашій, не своїй землі.
Мручкові не до мрій. Як осавула молодий, кидає собою сюди й туди. Скрізь його повно. Табором заправляє, бо люди, буцім хлопчики які, гав ловлять, а треба ж табор довести до ладу. Треба поставити варти, бо ніч, хоч коротка і ясна, так чорт не спить. Цигани , греки , волохи , вір ти їм !
А найгірше, що наші від сераскіра з гостини не вертаються. Ще чого доброго, полонять їх на замку і — цареві за великі гроші продадуть. Одної хвилини поскакав би Мручко в Бендери та, на його щастя, не треба. Здалеку чути, як грає шведська воєнна музика, а оце й яничарська капела задзвеніла, забреніла, загуділа дивними голосами сопілок, трубок, мосяжних тарілок і решітців з дзвінками. Буцім чортяче весілля надходить.
"їдуть, їдуть!" — і всякий вибігає назустріч.
Король на турецькому бахматі, гетьман у кареті, бо хворий, відділ яничарів з ними. Гарні які, здебільшого наші таки хлопці, а по-нашому не вміють. Галакають, як родовиті турки. Мручка аж нема, так пішов би до них та шарнув за сумління.
Король, як молодець, про рану буцім і забув, відживає, а гетьман, як пізньоосінній день, блага усмішка на обличчі, але в очах утома...
"Гасне", — шибнуло Мручкові крізь мозок і, щоб забути, на своїх хлопців гукає: "Чого майталаситеся, гевали гемонські, а нуте до роботи, бо ніч!" Козаки від Дністра надбігають. Приглядаються до яничарів, як до заморських звірів. Дивно їм, що можна такому й руку подать і тютюн з капшука простягнути, щоб покурив, і він не кусається. Тільки від чарки відвертаються, як від чорта.
"Такий народ", — говорить до Обидовської Мручко. Так ось і без чарки дружаться,
дарма, що не розуміють себе, бо мало хто з наших трохи по-турецькому знає, а ще менше турків по-нашому второпа.
Очима, руками, цілою поставою балакають.
Оце якийсь старезний запорожець ухопив молоденького яничарика в свої ведмежі обійми і стискає його, мне, що аж кості хрустять.
"Пусти! Задавиш, чоловіка!" — кричать йому.
"Дай же налюбуватися! — просить. — Так мені цей хлопака до вподоби припав, як мало хто, буцім це мій син, моя рідна дитина". І відскакує і випулює очі: "А, може, ти справді мій син? — кричить, — кажи, ти мій син?"
А козаки ще й підбивають його: "Твій, твій, навіть скидається на тебе, ніс напоздовж, губа напоперек, тільки горілки так дудлити не вміє, як ти."
"Навчу його, братчики, навчу дитину рідну," — і знову хапає яничара в обійми.
"Ось вам народ! — каже до Обидовської Мручко. — Інший то навіть умерти без жартів не вміє. Дивний народ і дивна його доля."
"Міри в нічому не знає," — каже Обидовська, але й сама сміється, буцім про своє лихо забула. Весело з тими людьми, самого чорта не бояться.
Мручко нахиляється до неї: "Ось як би то нам тепер другого Карла дати-добути..."
"Е-ге!" — крутить головою Ганна.
Для короля розбито намет, пишний дар сераскіра. Перед наметом застромлено високу жердку, сорок люда Далекарлського виросло з-під землі, як мур. їх предки ще колись за Густава Адольфа хоробро за волю Швеції бились. Не забуває їм того теперішній король.
"Позір!" — і наче в землю вросли.
Заграла трубка, гаркнули бубни і шведська хоругов, як великий птах, жовто-синіми крилами майнула над варницьким яром.
Хвилина тишини, а тоді грімке: Vivat Carolus Rex! — полетіло до грубих мурів бендерського замку й до дрімучих горбів.
"Короля сераскір на замку мешкати прохав. Казав, що в полі потрібної вигоди не має. Так король не хотів".
"Де його люди, там і він. Він так усе."
"А як під Переволочною не так зробив, то знаєте, що вийшло?"
"З королем армія не піддалася б".
"Скорше — полягли б усі до одного."
"Скорше... "
Військо вірило в свого короля, як у Бога.
Для гетьмана готовили нічліг на возі.
Свіжого сіна в драбини настелили, килимами вкривають, зрушують подушки. За той час гетьман на ослінчику сів, вечерю подають. Гетьман не голодний, бо їх сераскір гостив, але просить людей, щоб їли і не дивилися на його.
Рад побалакати з ними. Спитатися, що кажуть козаки, що запорожці, але видно, що він уже довго й сидіти не може. Без вітру гнеться.
Войнаровський поміг дядькові встати, присунули ослін до воза, підсадили.
Бачить це Мручко і в душі йому мулить. Показує на королівський намет і питає своїх: "Гарно, що?"
"Гарно. Так і знати, що там король", — кажуть. "А Іван Степанович?" "На возі, як на нічлігу чумак". "Зорі числить".
А Мручко тоді: "Знаєте ви що? Гадаю, що в Бендерах можна намет купить."
"Де ж його й купити, як не в тих Бендерах?"
"Маю ще декілька дукатів, а хто з вас має, хай докине і купім".
"Авжеж купім. Чому б то й не купить Іванові Степановичеві намету?"
"Купимо Іванові Степановичеві намет".
"Хіба ж він сам собі його купить не може? Будемо воду доливать до криниці?" "Дурень ти, брате! Хай знає, що ми дбаємо про нього".
"Хай знає, хай знає!" І посипались гроші у шапку, бо як же дивитися Мручкові і його людям, як гетьман, їх рейментар, на віз, як стара баба на піч, спати лізе. "Ох, ох... "
Довгенько сидять ще старшини, попивають молдаванське солодке вино і розмовляють тихо, щоб гетьмана не розбудити.
їх цікавість звернена тепер у сторону Царгороду. Султан один може рятувати діло. Він єдиний грізний противник царя.
На тім то й перечаться стиха. Одні кажуть, що Порта піде війною на москву, а другі, що ні. Ціла Європа тепер числиться з Петром.
Він побідив.
"А чого ж тоді сераскір так наших чемно гостив і чого нас кликав до себе? Не бійтесь, не з великої любови! З Царгороду такий наказ дістав".