Орлика ніяк за язик потягнути не могли. Мовчав, то на Горленка, то на Войнаровського зиркаючи з-під ока.
Шведи вечірній псалом проспівали. Поважно, боговійно, як у церкві.
На одно око сліпий польовий пастор Міллер обходив батальйони і благословив їх на перший сон у чужій землі, в якій їм доведеться, мабуть, дещо довше побути. В королівськім наметі світло не гасло.
Лопотіла жовто-синя хоругов, щогодини змінялася почесна турецька варта.
А козацького табору сон ніяк приборкати не міг.
Потухали вогні, линяли зорі, а все ще біля якогось возу то пісня зірветься, як наполоханий птах, то загоготить здоровий козацький сміх. Циганки підкрадаються до возів, щоб ворожити. "Як я тобі поворожу, небого..."
Щолиш ранком побачили, яка тут краса.
Золотом мигтіли стріхи варницьких хат, як жемчуги, горіли верхи мінаретів, синіли гори, зеленіли ліси, бадьоро шумів Дністер. Табор зривався з короткого сну.
Напували коней, мили вози, купалися. Королівський тафельдекер Гультман біг до намету з ковшем свіжої води, бо король не скорий був до чарки, а зате зимну воду любив.
Обидовська випенетрувала десь заливок тихий, лозиною закритий, і з Герциковою, як русалки, полоскалися в студених хвилях.
"Коли б так можна всю журбу пустити за водою".
"Попливе, побачиш, попливе. Час найрвучкіша ріка".
Як вертались відсвіжені й веселі, то табору й пізнати було годі. Турки, татари, греки, вірмени, молдавани, цигани, а навіть наші земляки обступили його кругом, мов облога. Коні, воли, мули й горбаті верблюди ревіли, ікали, іржали — слова промовити годі. Вози, гарби, мажі і двокілки, — настягалося того, як де на ярмарку річнім. Навезли м'яса, риби, хліба, кавунів, сала і меду, тютюну і солодких сорбетів, чого лиш душа забажає, маєш.
Почались торги. Наші зара грекинь "пиндами" прозвали, бо вони, торгуючись, усе п'ять пальців показували й казали "пенте".
Зустріли Войнаровського.
"Дядько як?"
"Не краще. Що лиш ранком уснув".
Якийсь швед проходив мимо. "За дві годині в Бендерах у каварні біля мошеї", — кинув йому Войнаровський і знову Ганну дігнав.
"Мені в город треба, дядькові старого вина добути, угорського. Поїдеш?"
"Чому б то ні. А дядько?"
"Я хірурга просив, щоб, поки не вернемось, не відступав".
"То їдьмо!"
Обидовська новою повозкою з чурою і довіреним візником у Бендери покотила.
Мала годинка їзди.
Зупинилися в першім заїзнім дворі.
Причепурилася трохи й пустилася туди, як до мошеї.
Та не спосіб дійти. Обсіли її циганчата, голі, аж дивитися сором, і репетують: "Дай пан! Дай пан!"
Каліки рачки повзуть, каліцтвом милосердя взивають. Що мала дрібного гроша, розділила. Аж ось афуз12 якийсь, ніби вискочив з пекла. Ще не бачила такого. Ввесь у мішку, рук йому не видно, тільки голова вилазить і вибалушує очі. На одній нозі скаче, мов опудало яке, як страхопуд. Зжахнулася і завернула назад на підсіння до своїх людей. По дорозі наздігнав її Войнаровський. Конем приїхав самотреть. Коні з одним чоловіком у заїзді оставив, а з другим за нею йшов.
"Ах, як я перестрашилася, Андрію! Не дай Біг!"
"Чого?"
"Афуз такий, ось він!" — і притулилася до Андрія.
Юродивий, побачивши ту саму паню в товаристві двох озброєних мужчин, заспокоївся і покірно сів перед мошеєю на плиті. Тільки очима так завернув, що зіниць не було видно, самі білка.
Ввійшли у каварню, та не там, де збиралися турки, а до окремої кімнатки, попрохав їх хазяїн, як достойних гостей.
Андрій козака перед дверми на варті поставив.
"Ох, як же ж тут кавою і часником чути!"
"Бо кава й шашлик тут найлюбіші страви".
"А накурено як!"
В кімнаті дійсно так було надимлено, що Ганна зразу й не побачила синього шведського капітана.
Войнаровський подав шведові руку. Той устав і поклонився Ганні.
Подали шашлик, каву, а для Ганни солодощі турецькі.
"Вибач, я маю з цим паном коротеньку розмову", — і почали балачку по-німецьки. Ганна цікаво розглядалася по стінах, любуючися гарними килимами й тонкими східними тканинами.
Розмова не тривала довго. Швед скоро з'їв, попив гарячою товченою кавою, попрощався й вибіг.
"Це хто такий?" — спитала Ганна.
"Один з канцелярії Цедергольма. Але не кажи нікому, що він тут був".
"Чому?"
"Бо того ні шведам, ні нашим не треба знати".
"Себто тайна?"
"Ще й яка. Це мій довірений чоловік. Часи, бачиш, непевні. Короля я високо ціню, але знаєш, як пакостив нам Піпер. І тепер ми ще поміж шведами маємо ворогів. — Добре знати, що вони про нас думають".
"То воно так?"
"А ти ж, як гадала, серце? І дядько скрізь своїх людей тримав, і інші їх мають, простою дорогою нині далеко не заїдеш. Тепер ще гірше, ніж колись. Король чоловік незвичайний, але тому він і може щось незвичайне зробити".
"Видати нас цареві?"
"Може й ні, бо лицарська честь не дозволить, але Висока Порта і татари, знаєш, що вони з Хмельницьким, з Юрасем та з Дорошенком робили. Так і тепер вони здібні щось таке зробити, чого й передбачити годі".
Ганна збентежилася: "І з нами теж?"
"Нині — ні. Нині Порта за нами стоїть. Сераскір гострий наказ дістав, щоб нікому волос з голови не спав, бо за це "зелений шнурок" чекає. Але нам треба знати, що завтра буде, чи шведи підуть з нами, чи покинуть нас серед дороги? Перше тим турбувався мій дядько, тепер на мене черга".
"А Орлик від чого?" — спохопливо спитала Ганна.
"Ганночко! Брат собі рад, а сестра собі несла. Так воно й тут!"
Подивилася пильно на нього... Значиться, він не опускає рук, не кладеться спиною на хвилю: неси мене... Хоче боротися, хоче щось значити в світі — жити. Лиш такого вона любила, над покривдженим милосердилася б тільки. А вона хотіла любити, наперекір долі і світові цілому.
Вхопила його за руку: "Андрію, правду кажеш? Ти змінив постанову? Будеш добиватися булави?" Хвилювалася. В її словах почувалася радість і тривога. Розумів, яку кривду зробив би їй, сказавши "ні". Тому без вагання відповів: "так".
Просяяла весною, казковим горицвітом зацвіла. Обіймала його очима, думками пестила, голубила хотінням: "Андрію, коли б тут не коршма, я поцілувала б тебе так палко, як не цілувала ще ніколи".
А тепер він спитав, усміхаючись: "Правду кажеш?"
"Зацілувала б на смерть".