Я стояв і дививсь, і здавалось мені,
Що кричать журавлі десь в блакиті,
Що несуть вони нам і любов, і пісні,
І тепло, і розкоші, і квіти.
Я дививсь і радів, що минула зима,
Що весна наближається, літо...
Коли — глядь — уже сонця ясного нема.
Небо ж хмарами сизими вкрито...
1904
"НЕХАЙ ОБДУРЕНИЙ Я СНОМ…"
Нехай обдурений я сном,
Нехай осміяний без жалю,
Нехай замість весни і раю
Ридає вітер за вікном,-
О, хай розвіялися сни,
Хай ті ж і сум, і жаль, і муки,
Але я й досі чую звуки
Моєї дивної весни.
Минув бенкет... але дзвенять
Ще голоси, столи накриті,
Десь гасне сміх і недопиті
Рядами келихи стоять...
1903
"ОСІННЮ ВІЄ... ВЕСЬ СВІТ — МОВ ТЮРМА…"
Осінню віє... весь світ — мов тюрма...
Вколо гойдаються віти з журбою...
Більш ні привіту, ні ласки нема
В світі широкому, засланім млою.
В серці останні дов’яли квітки,
Небо эахмарено, осінню віє,
Пісні якоїсь десь тануть дзвінки,
Хиляться заміри, гаснуть надії...
1905
"НА ВИСОКІЙ СКЕЛІ РАННЬОЮ ДОБОЮ…"
На високій скелі ранньою добою
Кулею підбитий сокіл клекотав,
І могутній клекіт розлітавсь луною
І орлів на волю попід хмари звав.
І орли бурхливо з криками і шалом
Кадались в повітря, прагли боротьби,
А самотній сокіл а тугою і жалем
Умирав в знесиллі ранньої доби.
І тебе під хмари кличу я з кімнати
Бнтись і боротись за красу мети,
І на льот орлячий руку подала ти...
Годі! Я не можу й хати перейти.
1905
"НЕ ДИВИСЯ В ДУШУ: ТРУНИ ТАМ СУМНІ…"
Не дивися в душу: труни там сумні...
В них надії, мрії, заміри мої...
Там, в могилах чорних, радощі кохання,
Всі його утіхи, всі його бажання.
Не дивись на мене поглядом смутним,-
Знаю, ти не любиш, мариш тільки ним...
А коли кохаєш — упади на груди,
І в грудях ні трун тих, ні мерців не буде!
1906
"БОЛИТЬ ДУША МОЯ, БОЛИТЬ…"
Болить душа моя, болить...
Пекучий біль її проймає...
А день за днем пливе, біжить,
А там і смерть страшна чекає...
Я жив... а що кому зробив?
Куди я дів чуття і думи,
Коли й чиє життя зогрів,
Кого на світ я вивів з стуми?..
Бажав я тільки і співав
Про ніч землі, про сяйво неба,
І в люде пісню посилав
За мене здійснити, що треба.
1904
"НАРЦИС, ЗАКОХАНИЙ В ЛІЛЕЮ…"
Нарцис, закоханий в лілею,
Дививсь на неї, в’янув, млів
І називав її своєю,
І щастю вірити не смів.
Йому лілея усміхалась,
Вночі і вдень шепталась з ним,
А їй, нарцису мій, здавалось,-
Вона з тюльпаном чарівним.
Вмирав нарцис з журби, з кохання,
Вмирав... і чув самотній він
Чиїсь слова, чиїсь зітхання
І поцілунків срібний дзвін...
1905
"ТИ ЗОВСІМ МЕНЕ НЕ КОХАЛА…"
Ти зовсім мене не кохала,
А я був повинен забуть...
Чого ж ти так тяжко зітхала
В той час, як збирався я в путь?..
Чого твої руки тремтіли,
Чого ти тремтіла уся?!
І роки уже пролетіли,
А й досі не знаю ще я.
1905
"ПОНАД РУЇНАМИ ШУМИТЬ ЖУРЛИВО ГАЙ…"
Понад руїнами шумить журливо гай...
Ой не шуми, мій темний гаю!
Невтішних сліз з очей не викликай,
Ой не розбуркуй суму-жалю...
Ой не шуми журливо, темний гаю мій!
Сховай в собі всю глиб розпачу...
В душі моїй сіріють теж руїни мрій,
А я дивлюся і не плачу.
1905
"ПОГЛЯНЬ У ДУШУ: ТАМ, В ТРУНІ…"
Поглянь у душу: там, в труні,
Лежить любов моя розбита,
Парчею срібною покрита
І вбрана в квіти весняні.
В сумній пітьмі свічки горять...
Співають мрії: "Пам’ять вічно!"
Ридає щастя безутішно,
Надії в траурах стоять...
Надворі вечір настає...
Ридання стали затихати
І тільки десь гудуть лопати,
Та в серце хтось погребно б’є.
1905
"ВГЛЕДІТИ ЩАСТЯ, ЗОМЛІТИ, ОСЛІПНУТИ…"
Вгледіти щастя, зомліти, осліпнути,
Скрикнути тільки: "Мій раю!" — і стратити...
Боже всесилий! чи зміг би ти вигадать
Муку ще більшую, гіршую, тяжчую?!
1905
"НІ, ЗАБУТТЯ НЕ ДАСТЬ МЕНІ Й САМА ПРИРОДА…"
Ні, забуття не дасть мені й сама природа...
Нехай вона і дивна, й молода,
Але її краса і врода
Твою красу і вроду нагада.
До моря б я побіг, де лащуть берег хвилі,
Але мені згадаються в той час
Твої і ласки, й руки білі,
Що на плечах моїх були не раз.
Я втік би в темний гай, щоб слухать, як шепоче
До листу лист і до квіток трава,
Але шептала й ти в зимовій ночі
Мені колись шовковії слова.
Я б думкою спинивсь в другім небеснім світі,
Куди і сяйво зір не доліта,
Але і там же власне сонце світе
І знов воно про тебе нагада.
1905
В САДУ ВОСЕНИ
Тоді, як ще листя зелене було,
Як трави стояли і квіти пахтіли,
Кудись несподівано сонце зайшло
І білі пелюстки снігів полетіли...
І казкою дійсність зробилася вмить...
Скрізь мармор... все вколо мовчить і не дише.
Ні пташка не дзвоне, ні лист не шумить:
Усе заворожено чарами тиші…
На марморі квітнуть бездушні квітки,
Із білого мармору лист виглядає,
Ось кинуті майстром для когось вінки,
Там пригоршня перлів розсипаних сяє.
Здавалось мені, що русалки ось-ось
Вродливі, як янголи, вийдуть рядами
І перли ясні позбирають для кос,
І мовчки себе заквітчають квітками.
Здавалось, що мармор увесь оживе,
День нагло погасне, засвітяться зорі,
І кожная квітка другу обів’є,
І кожний листок до листка заговоре.
І мармор зітхнув, і ожив, і розтав...
І казки не стало... І тільки добою
Лист жовтий поволі на землю спадав
Та ніжні стократки схилялись з журбою.
1905
"ГРОЗА ПРОЙШЛА... ЗІТХНУЛИ ТРАВИ…"
Гроза пройшла... зітхнули трави,
Квітки головки підняли,
І сонце тепле і ласкаве
Спинило погляд на землі.
Здаля розвіялись тумани,
Знов ясно, пахощі, тепло...
Спинилась кров, замовкли рани...
Прибите серце ожило.
Літає радість, щастя світе,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Сміються знову трави, квіти...
А сльози ще тремтять на них.