— Як тебе звати? Ні – не відповідай. Я думаю – Рольф. Ти виглядаєш як Рольф. Ти великий, еге ж? Твій хвіст завжди викопаний вітряк? Кому ти належиш? Звідки ти прийшов? – У пса не було нашийника, але було зрозуміло, що він від когось втік. Кому б він не належав, його добре доглядали. Хоча його жовте хутро було повне колючок та підмаренника чіпкого, воно сяяло здоров'ям. Великий чорний ніс пса, коли він тикав ним у щоку Ейдана, був холодний та вологий, а зуби були білі та досконалі. Його великі коричневі очі, які радісно дивилися на Ейдана, були чисті та яскраві.
Пес хотів гратися.
Ейдан пішов до краю лісу, пошукати палицю для кидання. Пес рвонув повз нього, зник серед дерев та повернувся із старесеньким тенісним м'ячиком. Він уронив м'яча у Ейданових ніг, де опустився на прикрашені бахромою лікті та гавканням заохотив Ейдана. "Ось, дехто, хто не співчуває та навіть не розуміє", подумав Ейдан. Яке полегшення! Він підняв м'ячика та кинув. Пес захоплено рвонув за ним.
Вони грали у принеси-мяча туди-сюди, на краю лісу, здається години, поки Ейдан повністю не втомився. До цього часу, Ейданова скорбота за Бабцею зменшилась до маленького болючого місця, десь у глибині свідомості. Воно все ще боліло і він знав, що буде завжди боліти, але не спричинятиме такого несамовитого смутку, якого він відчував раніше. Він підняв очі, подивився навколо та зрозумів, що грався із псом протягом годин. Сонце було за лісом, створюючи довгі тіні дерев, які розтягнулися полем у напрямку Мелстоун Хаузу. Цей пейзаж викликав в Ейдана почуття порожнини усередині. Він пропустив ланч. Він, можливо, також пропустив і вечерю.
— Добре, — сказав він псові. – Час іти додому. – Він жбурнув м'яча далеко у ліс і, як тільки Рольф помчав за ним, Ейдан відправився до Мелстоун Хаузу
Тут почалися його неприємності. Ейдан ледь зробив десять кроків, як Рольф з'явився перед ним та почав стрибати, виляти та скиглити, очевидно налаштований також піти.
— О, ні, — сказав Ейдан. – Ти не можеш. Ти не належиш мені. — Він строго вказав на ліс. – Іди додому! – Рольф повернув до лісу а потім став, виглядаючи покинутим.
Ейдан знову вказав на ліс, та знову сказав:
— Іди додому!
Рольф ліг та жалюгідно скиглив. І, як тільки Ейдан повернувся та почав іти додому, Рольф з'явився поруч із ним, пихато підстрибуючи, виражаючи радість, що Ейдан взяв і його.
— Ні! – сказав Ейдан. – Ти не розумієш. Ти належиш комусь іншому. Іди до свого власника. Іди додому!
Проблема була у тім, Ейдан був певен, що Рольф все чудово розуміє. Він просто надавав перевагу Ейданові перед тим, кому б він не належав.
Це повторювалося ще зо десять разів. Ейдан обертався, вказував та суворо казав Рольфу:
— Іди додому! – і Рольф тікав, виглядаючи жалюгідно, а потім гнався за Ейданом, одразу як Ейдан знову ішов. Коли Ейдан побіг, стало ще гірше. Рольф миттєво був біля нього. Він кинувся під ноги Ейдану та дивився на нього великими коричневими, благальними очима.
Цього разу вони вже перетнули половину поля. Вівці Воллі Стока собі спокійно паслися, вочевидь не схвильовані зусиллями Ейдана, або Рольфа. Вони зовсім не боялися Рольфа. Ейдан зрозумів, що Рольф відноситься до нього як до вівці, заганяючи його додому. "Розумний", подумав Ейдан. Він дійсно був чудовим псом.
— Ну, чесно! – сказав Ейдан, коли Рольф знову кинувся йому під ноги. – Я казав тобі. Ти не належиш мені.
Цього разу у відповідь, Рольф почав повертатися навколо себе. "Ганяється за своїм хвостом", подумав Ейдан. Навколо та навколо, запаморочливо, так швидко, що став жовтою плямою. Потім він став жовтим туманом, здіймаючись біля Ейданового взуття. Ейдан трошки позадкував. Це було дійсно дивним. Він зняв окуляри, але Рольф все ще був жовтим туманом для його неозброєних очей. Потім, спостерігаємий кільцем безтурботних, зацікавлених овець, туман затвердів у іншій формі та піднявся маленьким хлопчиком. Ейдан надягнув окуляри, а Рольф все ще був маленьким хлопчиком. Його волосся було шкурою золотих локонів, такого ж кольору, що і шерсть пса, одягнутий він був, у свого роду, дитячий комбінезон, зроблений з золотого оксамиту. Він благально дивився на Ейдана собачими емоційними коричневими очима, та обхопивши руками ноги Ейдана. На вигляд йому було років п'ять.
— О, будь-ласка, візьми мене з собою! – сказав він. Його голос був набагато грубіший та нижчий, ніж ви очікуєте від п'ятирічного. – Будь-ласка! У мене немає дома. Я втік геть, коли вони намагалися начепити на мене нашийник та зробити з мене Охоронця. Будь-ласка!
— Ти був-собака! – сказав Ейдан [28]. Він припустив, що це дійсно має значення.
Маленький хлопчик кивнув.
— Я – Рольф, — сказав він. – Ти знав як мене звати. Ніхто більше не знав. Дозволь мені піти з тобою.
Ейдан здався. Він припустив, що через ці зажурені коричневі очі.
— Добре, — сказав він. – Тоді підемо. Але будь дуже ввічливим із місіс Сток. Я думаю інші зрозуміють, але не думаю, що вона зрозуміє.
Рольф радісно вигукнув та знову розчинився у жовтому тумані. Наступної секунди він був великим золотим псом, набагато зручніший як пес, ніж як хлопчик, міг би сказати Ейдан, коли Рольф збуджено крутився біля Ейдана, граючись, стрибаючи та трохи гавкаючи від захвату. Дуже часто він намагався лизнути Ейданову руку та ступню. Ейдан продовжував відштовхувати його протягом всього шляху полем.
***
Тим часом, Ендрю намагався зайнятися своєю книгою. Умови для праці були ідеальні: комп'ютер працював, Сташ була у сусідній кімнаті, звідки він міг її покликати на допомогу у будь-який момент. Він витягав усі речі, які могли знадобитися, коли йому спало на думку, що він спершу має перевірити Шона, у випадку якщо Шон почне щось робити, результатом чого стане ще більші пастернаки. Він встав та вийшов надвір.
Перше, що він побачив, була газонокосарка. Її виштовхали на середину двору та оточили старими бляшанками з фарбою, поламаними садовими стільцями та двома половинками драбини. Добре. Здається Шон працював там, де і мав працювати.
Друге, що побачив Ендрю, був Гроіл. Гроіл схилився над дахом сарайчика, обережно очищаючи кольорові панелі вікна. На перший погляд він здавався оптичною ілюзією, у збільшеному одязі Ейдана: дуже величезний хлопчик чистить дуже маленький сарайчик. Ендрю від цього видовища блимнув. Тоді Гроіл став велетнем, що чистить сарай нормального розміру.