Треба обов'язково побувати в тому краю, де села були такі ж, як Тольмінкеміс,— чорні сволоки, складені з надійного, тривкого дерева, різьблені наличники вікон— навіть найубогіший прагнув прикрасити своє житло,— льняні настільники, і прадавні ткацькі верстати, тут жінки здавна славилися своїми здібностями ткати; діряву шапочку побожно скидає перед пастором селянин — бурас, скидає шапочку і низько вклоняється пасторові, у того довге волосся спадає на комір, близько поставлені очі глибоко, дуже глибоко ховаються під бровами, й зводиться круто, високо склепіння чола, тіні на запалих щоках пастора,— і його не обминає клопіт та хвороба; його горішня губа вузька, аскетична, а нижня ледь випнута, уперед випнута, бо пастор здатен відстоювати власні думки, у пастора також круте, важке підборіддя з ямкою посередині, але не думайте, ніби пастор — втілення усамітненої суворості і що він затуляє вуха, коли при ньому сміються бураси.
Може, це не для ваших вух, добрий пасторе, оповідка про те, що комусь там ввижається нечиста сила, такі собі круторогі, пістряві чортяки, лізуть на постіль, прагнучи загнуздати християнську чесну душу... Негоже признаватися, але бурас, замість того, щоб смиренно помолитись і осінити себе святим хрестом, бере пістоля, гарненько набиває його добрим набоєм і кладе в узголов'ї, і що ж ви гадаєте — нечистий зіслиз, як не було.
І ви скажете, що то не для пасторських вух оповідка? Тоді ви не знаєте пастора Донелайтіса, бо він затямив собі добре ту історію, як багато інших, і потому вони як під руку йому навернулися, коли він узявся писати свої "Меїаі", свої "Доби року" — жаль тільки, що бураси не могли того прочитати.
Зате вони напевне переказували своїм малим дітям почуту теж у дитинстві казку про відважного юнака в зеленому камзолі, котрий разом із своїм ко-нем-побратимом зборов усі лиха на землі. Хіба ж не в цій казці лихий чорт — чаклун їхав верхи на свині, ну дивись оказія яка — чорт на свині верхи, та тут самим лише реготом ситий будеш! Хоча, ясна річ, хто-зна, якби так у того чорта узяти й одібрати свиню, то її можна було б використати, як належить. Незле було б! А оскільки така річ — недосяжна,— то знову ж таки вечорами, щоб забавити самих себе та дітей, литвини з дерева стругали та розмальовували потім чортів, чортенят і чортиць, і були в тих почвар пики страхополошні, з булькатими очима та свинячими рилами, були й однорогі й козлорогі, з цап'ячими бородами та клаповухі, гембаті й носаті — достоту як... Цс-с, дитино, вгамуйся, тихо будь, бо'як пан почує, то начувайся! Нащо йому знати, на кого той чорт схожий, досить, що ми знаємо та посміюємося. На ніч ліпше нечистого згадати, аніж пана. Ось давай лишень пісню послухай, синочку, про Егле — королеву вужів.
Лихий би забрав того пана, котрий оце недавно через якийсь там нікчемний збиток звелів своїм па-холкам різками побити мого сусіду,— бурмоче бурас, місячи дірявими постолами болото, болото чвакає і налипає на ноги,— лихий би забрав тих пахолків, ла-куз, котрі до смерті забили мого сусіду,— і як би тихо не мовив ці слова бурас, пастор чує їх, і не затуляє вуха на ту лайку, і не картає бураса за неї, він і сам би ладен ,був сказати — лихий би забрав, коли б на те дозволяли йому сан і освіта. І він таки скаже це все, коли писатиме свої "Доби року".
Пастор, без сумніву, мусив знати, як лікувати бураса од лихоманки, як вигоїти рану і що прикладати до ошпареної руки, він знав також: коли слід починати сіяти жито, і те, що льон за прадавнім і мудрим звичаєм найкраще висівати у землю раненько, ще вдосвіта, з росою, аби не побила потому льону іржа, і не міг би він забути, в який день тижня це слід робити, і звідки тоді має віяти вітер, і як має виглядати у небі хмара, коли кладуть у землю насіння льону. Пастор мусив би знати — і знав, напевно,— яке ім'я дати новонародженому литвинові, і яку проповідь сказати в неділю, і як привітати молоду й молодого на весіллі. Пастор знає також латину й греку, він, заповнивши шафи книжками у своєму пасторському домі, перечитує їх не раз (звичайно, читає він також і поночі, мабуть, тоді на столі горить свічка, і щоб зробити якусь позначку, щось записати, ДонелайтІс бере до рук перо; ґудзик, великий і надійно пришитий, ґудзик на рукаві його убрання заважає йому писати, він роздягається, він зостається в самій сорочці, з великим, з гострими кінцями, коміром,— у сорочці, хоча не так уже й надто тепло в пасторському домі). Пастор, безумовно, знайомий з книжками, писаними "німецькою й французькою, і,-може, він веде розмову про них із своїми колегами, служителями бога в інших парафіях; кірха й бог єднають їх, але ж напевно ДонелайтІс не зустрічається з людьми, які не поділяють його поглядів на добро й зло, на права нужденної плоті бурасів, на музику і литовську мову. Пастор, власне кажучи, повинен знати й розуміти усе геть чисто, але одного він таки не знає, про одне він таки зовсім уявлення не має: де взяти бура-сові хліба, коли в коморі нема ані жменьки муки? Цього навіть сам господь бог не знає,— зрештою, якби пастор міг відповісти бурасові на це запитання, то бурас негайно міг би запитати ще щось, приміром, чи не краще йому, бурасові, .бути вільним, а не кріпаком, або також — чи не краще йому, бурасові, дбати тільки про себе, а не про поміщиків? Однак бурас не відважується і не годен запитати про таке пастора, а пастор здогадується однак що всі ці запитання — як насіння льону, кинутого в землю на світанні, в годину роси, щоб льону потім не побила іржа, і пастор Донелайтіс пише, користуючись добре вигостреним гусячим пером і досконало відшліфованою латиною: "Щаслива та парафія, де не проходить королівська дорога, щасливіша та, де немає королівського замку, а найщасливіша та, котра не знає пана". Однак під час проповіді він цього не має права проголосити, зрештою, може, він і не збирається ділитися такими думками з бурасами, полишаючи ці думки для людей учених або ж для їх нащадків.
Монтень, здається, сказав, що коли ви прожили рік і перед вашими очами майнула весна, літо, осінь, зима,— то ви вже бачили все, більше вам нема чого очікувати, нового нічого не побачите. Донелайтіс, може, й не знав цієї думки французького філософа, але його поема "Доби року" — це ніби діалог, навіть суперечка з Монтенем.