— Нiчого не поробиш,— зiтхнув Стороженко,— доведеться потерпiти... Справа надто серйозна. А ти, хлопче, може, пiдеш додому? — нiжно погладив вiн Чака по головi.
— А... можна менi залишитись? — благально звiв очi на нього Чак.
— Дивись... Як можеш — лишайся. Тодi ходiмо,— i вiн повiв Чака якимись закутками, поки не опинилися вони в комiрчинi з заiратованим вiконцем, де у безладдi валялося рiзне поламане циркове причандалля.
— Доведеться отут перебути. Сюди вже нiхто не зазирне. Вмощуйся на оцiй трiйцi зручнiше. Чекати доведеться довгенько.
Вони сiли на поламанiй трiйцi, як її назвав Стороженко (це така пiдставка, подушка для iкарiйцiв, тобто циркачiв, якi, лежачи на спинi, ногами пiдкидають i ловлять своїх партнерiв). — Скажiть,— тихо спитав Чак,чому мадемуазель Тереза мусить так ризикувати? Га?
— Ех! — зiтхнув Стороженко.— Чому-чому? Є тут у нас один "покровитель", який цирком захоплюється. Павлин Iудович Голозубенецький. Бiржовий дiлок. Спекулянт. Страшна людина. Не цирк йому потрiбен, не мистецтво циркове, а "сильнi" почуття. Щоб була смертельна небезпека. Смертельнi номери замовляє. За це платить грошi. За те, що жертвує на цирк, йому подавай жертви... Вiн з тих людей, якi вiдчувають насолоду, дивлячись на чужi муки й страждання, з тих, якi, спотикаючись, бiжать дивитися на катастрофу, на нещасний випадок, якi, роззявивши роти, стоять бiля самiсiнької шибеницi пiд час страти... Два в нас у Києвi Iудовичi. Один начальник Київського вiйськового округу генерал вiд артилерiї Микола Iудович Iванов, другий — оцей — генерал вiд спекуляцiї Павлин Iудович Голозубенецький. I цей, другий, страшнiший за першого...
Стороженко ще щось говорив Чаковi, щось розповiдав... Вони досить довго сидiли у комiрчинi. Але я чи то не дуже уважно слухав, чи тi розмови здалися менi не такими вже й значними порiвняно з тим, що мало вiдбутися, бо я їх якось не запам'ятав. Я квапив час, i вiн минав для мене швидко.
I от уже Стороженко пiдвiвся:
— Ходiмо. Скоро початок. На гальорку пiдемо, там на нас нiхто не зверне уваги.
I знову вiн повiв Чака якимись закутками, якимись сходами то вгору, то вниз i нарештi вивiв на сходи, що вели на гальорку.
Цирк сяяв вогнями.
На гальорцi товпилися простi люди, робiтники у косоворотках, ситцевих сорочках, дiвчата-служницi у квiтчастих хусточках, нижнi чини, тобто солдати.
А внизу "чиста публiка" виблискувала дiамантами на ошатних сукнях, золотими iудзиками на вiцмундирах, еполетами й орденами.
— Дивись, он вiн, у губернаторськiй ложi,— здавленим голосом промовив Стороженко.
— Хто? — не одразу збагнув Чак.
— Павлин Голозубенецький...
Прямо проти форгангу, тобто виходу артистiв на арену, було двi ложi. Праворуч, як менi пояснив потiм Чак, генерал-губернаторська, лiворуч губернаторська.
Генерал-губернаторська була порожня, а в губернаторськiй, поклавши на оббитий червоним оксамитом край ложi павукастi, з тонкими пальцями руки, сидiв кощавий, сутулуватий, з обтягнутим, як у мерця, черепом довгань.
Маленькi, глибоко й близько посадженi олов'яно-бiлi очi, в яких зовсiм не видно було зiниць.
Верхня губа закоротка i не прикривала переднiх зубiв, що робило його схожим на ховрашка.
Огидний, страшний тип.
Я спецiально пiдлетiв ближче, щоб добре роздивитися його.
I повернувся назад на гальорку.
Заграв оркестр. Iз-за форгангу вибiгли дванадцять унiформiстiв у червоних, з позументами костюмах, вишикувалися у двi шеренги обабiч виходу.
Вийшов шпрехталмейстер у чорному фраку з бiлою манишкою i прокричав гучним голосом початок вистави
Знову заграв оркестр. I почалося.
Я не буду переказувати всю виставу. Це довго. Вистава була не з двох, як тепер, а з трьох вiддалень, з двома антрактами.
Виступали i наїзницi сестри Лобе, i комiк-звуконаслiдувач Вестман, i "лiтаючi люди" Альберто ("п'ять персон", як оголосив пшрех), i "американський автомат — моментальна фотографiя" брати Манц, i японський жонглер Тасуноске, i група дресированих коней Кiссо (яких ми бачили зранку на репетицiї), i танцюрист Миша Пергаменцев, i комiчна пантомiма "Директор кафешантану", i музична кобила Тiгретто, яку виводила мадемуазель Мадiган, i багато iншого.
Паузи мiж номерами заповнював Рудий Август — клоун у яскраво-червонiй перуцi, з великим носом картоплею i густо намазаними крейдою щоками, жалюгiдний (його весь час били по головi) i зовсiм не смiшний. Та от нарештi третє вiддiлення.
— Знаменитий приборкувач Естман з групою хижакiв!
Арену з усiх бокiв оточили залiзними iратами. I вибiгли хижаки. Леви й тигри молотили по тирсi хвостами, ведмедi спиналися на заднi лапи й люто щирились, а здоровеннецькi, як телята, плямистi доги лiниво походжали мiж ними.
Приборкувач у чорному фраку й цилiндрi, з револьвером у руцi раз у раз вигукував: "Монт!" — i лев або тигр стрибав на тумбу, потiм: "Наниз!" — i вони зiстрибували з тумби,..
Та от в оркестрi дрiбно-дрiбно забарабанив барабан. З-за форгангу, освiтлений прожектором, вийшов шпрех i в напруженiй тишi зловiсним голосом вигукнув:
— Смертельний номер! Уперше в свiтi! Еквiлiбр на штейн-трапецiї без сiтки над ареною з дикими хижаками! Мадемуазель Тереза!..
Форганг гойднувся, i, вiтально пiднявши догори руку, вийшла сяюча, усмiхнена Тереза. У жовтому з блискiтками трико, вона була сонячна й прекрасна.
Один з унiформiстiв пiдбiг до звисаючої з-пiд купола мотузяної драбини, наступив ногою на нижнiй щабель, i Тереза пiд бадьорi звуки маршу легко полiзла вгору.
I от вона вже пiд самiсiньким куполом, на трапецiї.
Приборкувач Естман пiшов з арени. Там лишилися тiльки звiрi, рикаючi, неспокiйнi.
Оркестр на пiвнотi урвав мелодiю, замовк.
В цирку запанувала тиша.
Тереза розгойдувалася на трапецiї. От вона зробила стойку на руках, опустилася на голову i розвела руки.
Стоячи на головi, не тримаючись руками, вона розгойдувалася на трапецiї пiд куполом цирку.
Стороженко, блiдий, зцiпивши зуби, завмер, напружено стежачи за нею.
"Ху-у..." — перевiв я подих, коли вона нарештi сiла на трапецiї, вiтально пiднявши догори руку.
Зал вибухнув оплесками.
"Ну, здається, все гаразд. Усе буде добре. Вона переборола свiй страх".