— Оцей! — пробасив швейцар.
— Просю! — сказав городовик, беручи Стороженка пiд руку.— Ходiм!
— Пардон отсюдова! — пробасив швейцар, пiдхоплюючи Стороженка пiд другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема:
— Я тобi покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник!
— За що? Та вiн же нiкого й пальцем не зачепив! — розгублено вигукнув Чак.— Вiн же...
Раптом, як з-пiд землi, виринула бiля Чака миршава постать лисого чоловiка в пенсне.
— Гiмназист! Ви чому пiсля восьмої вечора у публiчному мiсцi? Ану! — I класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злiсть узяла, що я про все на свiтi забув.
— Та ви що! — закричав я.— Фараони клятi! Душогуби! Сатрапи царськi!.. Ану пустiть!
Дивлюсь — завмерли, вирячилися всi навколо: i швейцар, i городник, i Анем, i публiка.
— Боже мiй! Звiдки воно взялося?! Якесь хлоп'я божевiльне! Хапайте його! — верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером.
— Держiть! Держiть! — залунало звiдусiль.
— Ага! Дзуськи Я невидимий! Ловiть вiтра в полi! — кричу я. Та раптом вiдчуваю — хапають мене за одну руку, за другу, за комiр.
— Пустiть! — кричу.— Ви що! Не чiпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимi не жив нiколи! Пустiть!
Та мене, як у кошмарному снi, стискають усе дужче й дужче. Менi вже й дихати нiчим.
I тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося i...
РОЗДIЛ VII
Невже я бiльше не побачу його? Вiдкриття: у Тусi очi, як у Терези!
"Ха-ха-ха! Муха закохався у Туську Мороз!" А може, вона все-таки є,
смiх-трава?! Зустрiч бiля меморiалу..
Ой!..— Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поруч iз старим Чаком.
— Га? Що? — розгублено клiпнув я.— Щось я не так зробив?
— Та нi,— усмiхнувся старий.— Усе так. Але бiльше там робити сьогоднi було зовсiм нiчого.
Стороженка тодi забрали в участок. А мене класний наглядач одвiв додому, записав прiзвище i передав у гiмназiю. Були неприємностi...— Вiн замовк i вичiкувально подивився на мене.
Ах, так! Я ж мушу розповiсти йому, що ж сказав Рудий Август Стороженковi у комiрчинi. I я розповiв.
— Весел-зiлля... Смiх-трава... Гм...— задумливо промовив старий.
— Ех! От би взнати секрет того весел-зiлля!.. От би!..— запально вигукнув я.
I уявилося менi раптом: хлопцi хочуть з мене поглузувати, посмiятися, а я регочу їм просто у вiчi, регочу, заливаюсь. I хлопцi отетерiло перезираються, розгублено замовкають. I вже не вони, а я з них смiюся. Бо знаю секрет смiх-трави. Ех!
Чак подивився на мене спiвчутливо — наче прочитав мої думки.
— А ви Стороженка що — не питали тодi? — мусив же я щось сказати.
— Не питав. Бо не змiг спитати. Не бачив я його тодi бiльше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив i до Йосипа, i до Федора Iвановича. Але вони теж нiчого не знали, нiчого не могли менi сказати. Пiзнiше вже ходили чутки, нiбито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезi. Виходить, каструлю хтось iз людей цирку йому передав. Вiн її тодi в комiрчинi сховав. А потiм слiди його загубилися. Одного тiльки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплавi серед поранених червоноармiйцiв. Це вже пiд час громадянської вiйни, у двадцятому роцi. Але чутки були непевнi. Тереза тодi видужала, навiть не стала калiкою. Але в цирк не повернулася. Виступати пiд куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачi.— Чак зiтхнув i задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечiнь.
— А ви?.. Як склалося потiм ваше життя? — обережно запитав я.
— Як склалося? — старий усмiхнувся.— Довго розповiдати... Пiсля того захворiв я цирком. Почав посилено тренуватися, бiгати в цирк. Тiльки не в той, на Миколаївськiй, Крутикова "Гiппо-палас", а в цирк Труццi, що мiстився на Троїцькiй площi, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У "Гiппо-палас", сам розумiєш, менi було нiчого й потикатися. Управляючий цирком Анем i навiть швейцар добре мене запам'ятали. Бiгав я, бiгав i одного прекрасного дня кинув гiмназiю, втiк з дому i з трупою Франкардi гайнув мандрувати по свiту. I акробатом був, i повiтряним гiмнастом, i наїзником... А потiм клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потiм знову цирк. Згодом, як постарiв, перейшов в унiформiсти. У нас всi так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, "працювати номер", переходять в унiформу, в iнспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навiть, аби тiльки не йти з цирку. А це вже рокiв десять на пенсiї. Важко стало,— старий зiтхнув.— Ну, гаразд! Спасибi тобi! — Вiн нiжно притис мене до себе, пiдвiвся.— Засидiлись ми сьогоднi трохи. Вибачай.
— Та що ви, що ви...
— Ще раз спасибi тобi, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! — Вiн ще раз пригорнув мене, обняв.
— А... а... Голозубенецького ви не бачили бiльше? Що з ним сталося потiм?
— Голозубенецький у громадянську в бандi Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокiстю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києвi. Доля пiдготувала йому самому "смертельний номер". Тiкаючи вiд щорсiвцiв, забрався вiн на дах дванадцятиповерхового будинку Гiнзбурга, найвищого в Києвi тодi (на його мiсцi готель "Москва"), зiрвався i...
— А Рудий Август? I Анем?
— Рудий Август через кiлька днiв десь несподiвано зник. Нiхто не знав, де вiн подiвся. Всi речi його лишилися i в цирку, i па квартирi, а сам вiн таємниче зник. I нi листа не залишив, нiчого. Анем, кажуть, виїхав за кордон. У всякому разi в пiсляреволюцiйному цирку його вже не було. Тiльки пiд час вiйни вже, в окупованому Києвi... Та про це iншим разом. Якщо зустрiнемося...— Чак якось дивно усмiхнувся.
Ну невже вiн зараз попрощається й пiде, цей дивовижний дiдусь, так i не сказавши, коли ми зустрiнемося.
— А можна, я трошки проведу вас? — не витримав, з надiєю спитав я.
— Нi, не треба,— втомлено усмiхнувся вiн.— Спасибi тобi. Прощай...
I вiн пiшов. I за кiлька крокiв одразу зник з моїх очей, змiшався з перехожими. Хоча я дуже старався не загубити його.
Я зiтхнув.
Невже це й справдi кiнець моєї незвичайної, просто-таки дивовижної пригоди, яку навiть розповiсти нiкому не можна, бо нiхто не повiрить?