— Роби зi мною що хочеш,— байдуже мовив Стороженко.— Але все це марно.
— Зробити неважко. У нас тут такi спецiалiсти, що з мертвого витягнуть те, що треба. Але ти такий, старий i немiчний, що я боюсь, як би ти одразу не став трупом пiсля першої зустрiчi з ними. Тому я зроблю перерву, дам тобi можливiсть добре подумати й усе зважити. Якщо ти даєш нам весел-зiлля, ти вiльний. Я не стану навiть мститися. Тобi й так недовго лишилося. Якщо нi — життєвий досвiд i фантазiя мусять тобi пiдказати, що на тебе чекає. Невже тобi так хочеться помучитись перед смертю? Подумай! То дурниця, що ти кажеш, нiби старий i тобi вже нiчого не страшно. Навпаки. Чим старiша людина, тим бiльше вона боїться смертi. Iди й подумай.— Август натиснув кнопку, зайшов солдат.
Стороженко хотiв, мабуть, щось сказати, потiм передумав, тiльки махнув рукою i мовчки вийшов. Я, звичайно,— слiдом за ним.
Солдат вiв його довгим коридором.
Однi з дверей розчинилися, i звiдти вивели трьох — закривавлених, у подертих червоних футболках. Коли я розказав Чаковi потiм про цю зустрiч i описав тих трьох, вiн сказав, що це були, мабуть, футболiсти київського "Динамо", учасники знаменитого "матчу смертi". Лишившись в окупованому Києвi, вони зiграли кiлька матчiв, як команда Четвертого хлiбозаводу, з нiмецькими вiйськовими командами. Здебiльшого на стадiонi "Зенiт" на вулицi Керосиннiй. Тепер це стадiон "Старт", i там поставлено пам'ятник героям-динамiвцям. А вулицю названо iм'ям Шолуденка — розвiдника, який перший увiрвався на танку в окупований Київ i загинув на його вулицях.
З розгромним рахунком (11 : 0, 13 : 0) вигравали динамiвцi в червоних футболках у фашистiв. I кожен гол кияни сприймали захоплено, як удар по ненависних окупантах. Це був масовий вияв патрiотизму. I до нiмцiв нарештi дiйшло. Пiсля матчу з командою "Люфтваффе" (повiтряних сил) динамiвцiв заарештували i згодом розстрiляли (у лютому 1943 року).
Нiмець завiв Стороженка до камери у пiдвалi. Я прослизнув слiдом.
Коли грюкнули дверi i клацнув замок, я на мить вiдчув жах.
Я розумiв, що менi нiщо не загрожує, що в крайньому разi я негайно повернуся в сучаснiсть, але було моторошно вiдчувати себе замкненим у камерi-одиночцi гестапо.
Не можна було гаяти нi хвилини. Я мусив виконати прохання Чака, мусив устигнути сказати Стороженковi, чому Чак одвернувся вiд нього.
— Петре Петровичу... П'ер!..— почав я i одразу вiдчув холодну сирiсть, якою тягло вiд стiн камери.
— Га? — Стороженко здригнувся, здивовано глянувши на мене.
Не даючи йому опам'ятатись, я вiдразу виклав скоромовкою все, що мав сказати.
I знову так, як на базарi, коли вiн упiзнав Чака, зморшки на чолi його розгладились i обличчя освiтилось усмiшкою.
— Спасибi... Добре, що сказав, А то я вже думав... — I враз брови його вражено пiднялися.— Стривай! А ти як же тут опинився? Чи, може, я марю...Вiн торкнувся рукою свого чола.
Я навiть не встиг нiчого сказати. Дверi враз рвучко вiдчинилися, i до камери вскочив Рудий Август.
— Що?! Пiдпiльник? З в'язанкою? На базарi? Де?! — вiн кинувся до мене. Певно, в камерi були вмонтованi мiкрофони, i вiн чув усе, що я сказав Стороженковi.
Але простягнута рука Августа не торкнулася мене. З несподiваною для свого вiку спритнiстю Стороженко скочив i схопив обома руками його за горло.
Вони покотилися по пiдлозi. Рудий Август захрипiв.
До камери вбiг гестапiвець з автоматом.
Пролунали пострiли. Я закричав. I все зникло...
...Рука Чака нiжно обiймала мене за плечi. Ми сидiли на лавочцi бiля цирку на площi Перемоги.
— Ну що? — тихо спитав Чак. Я розповiв йому все.
— Спасибi тобi, Стьопо,— пригорнув вiн мене до себе.— Важко менi було б iти з цього свiту з тим тягарем на серцi. Спасибi!
— А вiн таки загинув? — спитав я.
— Загинув, Стьопо. Але й Августа забрав з собою.
— А як П'єр опинився в Києвi?
— Не знаю... Може, потягло пiд старiсть на мiсце, де минула молодiсть, де знав вiн усiх i де почалося його кохання. Це буває у старих людей.— Чак невесело усмiхнувся.— Ну, ще раз спасибi тобi, Стьопо! Бувай здоровий!
I знову вiн не сказав, чи зустрiнемося ми, чи нi. Просто встав, попрощався i пiшов. I, перейшовши вулицю, одразу зник з очей.
У головi в мене гуло, земля хиталася пiд ногами, як у першi секунди пiсля каруселi.
Я сiв на тролейбус i поїхав додому. Спершу сiмнадцятим до Хрещатика, потiм п'ятнадцятим до Печерського моста.
Зiйшовши з сiмнадцятого, я подивився вздовж красеня Хрещатика. I вiдчув дивне незвичайне почуття. Щойно я бачив цей Хрещатик у страшних руїнах. I от вiн простягнувся передi мною, бiлий, у багряно-жовтому шумовиннi осiннiх дерев. Голова йшла обертом.
Чи справдi бачив я тi руїни, чи це менi привидiлося?
Що вiдбувається зi мною?
Що це за дивна людина — Чак?
Як вiн переносить мене в минуле? Справдi за допомогою гiпнозу, навiяння чи...
Чи, може, я просто потроху... той, з'їжджаю з глузду, i в мене якiсь дивнi галюцинацiї?
Але ж зараз я думаю нормально. I нормально бачу. I реагую нормально. I талон у тролейбусi пробив (ненормальний, напевне, їхав би зайцем). I бабусi мiсцем поступився. А коли надi мною стояла молода, запаморочливо пахнуча парфумами противна тьотя, я дивився у вiкно, наче її не бачу. Цiлком нормально.
I все в тих наших подорожах у минуле абсолютно логiчне, все вв'язане й послiдовне.
Нi, не з'їжджаю я з глузду. Нi.
Але що ж тодi вiдбувається?
Що?
РОЗДIЛ IX
Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького! Сурен Григорян.
"Не слухай його! Це ж Муха!.." — "Здрастуй, Стьопо!.."
На другий день про моє до Тусi "кохання" нiхто й не згадав. Бо сталася подiя, яка примусила всiх забути про це.
Тiльки-но почався перший урок, дверi розчинилися i до класу ввiйшла наша класна керiвничка Лiна Митрофанiвна, ведучи за руку чорнявого кумедного хлопчика з довгим носом.
— Пробачте, Ольго Степанiвно,— ввiчливо всмiхнулася вона до вчительки географiї, чий був зараз урок.
— Будь ласка, Лiно Митрофанiвно,— так само ввiчливо всмiхнулася до неї вчителька географiї.
Лiна Митрофанiвна стала в третю позицiю (як каже мiй дiд Грицько) i урочисто, наче перед мiкрофоном, сказала:
— Дiти! Знайомтеся! — Вона погладила чорнявого носаня по головi.— Це хлопчик з братньої Вiрменiї. Сурен Григорян. Вiн приїхав знiматися в новому кiнофiльмi студiї iменi Довженка. Протягом мiсяця вiн житиме в Києвi й ходитиме тут до школи, вчитиметься в нашому класi. Я сподiваюсь, що всi ми дружньо поставимося до нього, не будемо кривдити його, а будемо йому допомагати. Правда?