— Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив i повiсив трубку. Хiба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?
— Нiчого... По телефону з тобою балакаю.
— I я по телефону балакаю. З тобою,— вона засмiялася.— Зараз буду обiдати.
— I я буду обiдати.
— Ну, смачного! Пообiдаєш — дзвони.
— Гаразд. I тобi смачного.
— До побачення!
— До побачення!
Загугукали короткi гудки — вона поклала трубку. Розiгрiваючи обiд, я спiвав. Я спiвав бадьору революцiйну пiсню:
Вперед, народе, йди,
Бери гармати
Революцiйне
Стрiляй завзято...
Ми з татом завжди спiвали цю пiсню, коли в нас був гарний настрiй.
Я пообiдав, помив пiсля себе посуд, походив по кiмнатi, тричi пiдходив до телефону i тричi себе стримував. ("Ще рано! Ще вона не пообiдала. Ще вона тiльки друге їсть".) Нарештi хукнув, як перед стрибком у воду, i набрав номер.
— Алло! — почувся в трубцi такийзнайомий голос.
— Туся?
— Я.
— Привiт!
— Привiт!
— Ну, як обiдалося? Смачно?
— Смачно. А тобi?
— Теж смачно. А що ти робиш?
— Нiчого. А ти?
— Теж нiчого.
Я замовк. Далi говорити було нiчого.
Вона теж мовчала.
— Ти чого мовчиш?— нарештi спитав я.
— А ти чого?
— Просто так.
— I я просто так.
I раптом менi стало смiшно. Я засмiявся. I вона засмiялася.
Ми нiчого не говорили, а просто смiялися по телефону. I це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарештi вона спитала:
— А чого ми смiємось?
— Не знаю.
— I я не знаю.
I ми засмiялися ще дужче.
— Ой!.. Ха-ха-ха!.. Ми наче смiх-трави наїлися,— я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав i тiльки тодi зрозумiв, що я сказав.
— Ти знаєш,— сказала вона,— а моя бабуся десь давно читала, що в Аравiї росте "веселе" дерево. Якщо людина з'їсть з нього ягоду завбiльшки з горошину, в неї починається приступ смiху, який триває кiлька годин. За плодами особливо ганяються пiдлiтки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб тi уникали "смiшного" дерева.
— Серйозно? Є таке дерево? — у мене чогось похололо всерединi.— А як воно називається?
— Не знаю. I бабуся не пам'ятає. Вона це десь читала, але не пам'ятає навiть де.
— Цiкаво.
— Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрiй, з'їв — i регочеш собi.
— Ага.
— А тато сказав, що у Мексицi росте кактус без колючок — лофофора, священна рослина ацтекiв. Якщо його пожувати, то теж буде веселий настрiй. Ще й рiзнi галюцинацiї — кольоровi, зоровi й слуховi.
— Ага...
— Ну, гаразд... Я тебе вже заговорила. Треба вже за уроки сiдати. До побачення.
— До побачення.
Я поклав трубку. Вона, мабуть, вiдчула, що я чогось скис, i, нiчого не питаючи, поспiшила закiнчити розмову. Я був їй вдячний за це. Я б нiчого не змiг їй сказати. Менi чогось одразу стало якось моторошно, —коли я почув про оте "веселе" дерево i про лофофору. Значить, справдi е такi рослини. Досi я все-таки частiше думав про смiх-траву, як про щось нереальне, казкове, як про витвiр творчої фантазiї народу (сказав би Чак). 1 лiсовик Єлисей Петрович, i моє безтiлесне ширяння в минулому часi — все це було, але було у тому гiпнотичному станi на-пiвсну-напiвмарення, що в нього невiдомо яким чином занурював мене Чак.
А тут цiлком жива реальна дiйснiсть. I в нiй, виявляється, iснують "веселе" дерево i священний кактус лофофора.
Я був схвильований.
I взагалi, що це таке — гумор? Звiдки вiн береться в людини? Чим живиться вiн, як з'являється i чому зникає?
Чому те, що говорить один, смiшно, а що говорить iнший —-зовсiм не смiшно (хоча видно, що хоче ж розсмiшити) ?
Чому одна й та сама людина говорить один раз дуже смiшнi речi, а iншим разом, як не старається, не може сказати нiчого смiшного?
I яке ж горе клоуну, який втрачає здатнiсть веселити людей! А це, я читав, пережили чи не всi клоуни свiту. I публiка тут безжальна. Ще вчора вона смiялася з витiвок свого улюбленця, а сьогоднi вона обурюється з його незграбного блазнювання. Адже смiх — це радiсть. Це неодмiнна складова частина людського щастя... А люди так прагнуть радостi!
Ми домовилися з Чаком зустрiтися о четвертiй на площi Богдана. Вже було чверть на другу, менi ще треба встигнути поробити уроки, а я не можу нi за що взятися. Нема сили зосередитися, думки скачуть, плутаються, перестрибують одна через одну...
Уперше за весь час я змушений буду, мабуть, збрехати Чаковi. Письмовi я ще так-сяк виконав, а уснi не змiг. Лишив на вечiр.
Чак сидiв на лавцi, а Єлисея Петровича не було.
— Треба трошечки почекати,— привiтавшись, сказав Чак.— Єлисей Петрович у зоопарку. Привезли новий експонат — бурого ведмедя, i вiн з незвички дуже сумує в неволi.
Я був навiть задоволений, що його нема. Я хотiв розказати Чаковi про "веселе" дерево i про лофофору.
Вислухавши мене, Чак усмiхнувся.
— А ти думав, що це вигадка? Що нiякої смiх-трави, весел-зiлля iснувати не може? Нi, Стьопо. Навiть у кожнiй вигадцi е доля правди.
— А знаєте... нам телефон поставили,— випалив я.
— Ну-у! Поздоровляю!То тепер до тебе можна дзвонити?
— Ага.
— Давай номер,— Чак витягнув з кишенi авторучку i записника, записав номер нашого телефону.— Значить, так... Ми з Єлисеєм Петровичем попередньо вже бачилися. Вiн за допомогою свого часовiзора зазирнув у ту епоху i все розвiдав. Ситуацiя така... Поки його нема, я тобi розповiм. Навеснi 1648 року Богдан Хмельницький пiдняв козакiв на Запорожжi. Почалася визвольна вiйна українського народу проти польського короля. У травнi в битвi бiля Жовтих Вод, а згодом у битвi пiд Корсунем козаки Богдана Хмельницького розгромили полки шляхти. Зростало вiйсько Богданове. З усiх усюд, кинувши все, потяглися до Хмельницького i козаки, i селяни. Тiльки жiнки й дiти лишалися по мiстах та селах. За наказом Богдана тритисячний загiн козакiв рушив до Києва. I Тимоха Смiян серед них. Утiк з мiста київський воєвода Адам Кисiль. Втекли шляхтичi, лишилося тiльки "поспольство" — мiщани, козаки й селяни, якi приєдналися до повстанцiв. Та недовго пробули козаки Хмельницького в Києвi. Уже в липнi вони виступили в похiд на Брацлавщину. I шляхта за допомогою митрополита Сильвестра Косова вiдновила в Києвi владу польського короля. От у цей час брати-домiнiкани Iгнацiй Гусаковський та Бонiфацiй Пантофля (яких ти вже знаєш) пiдступно захопили пораненого непритомного Тимоху Смiяна i замкнули його у темнiй келiї свого кляштора. Кiлька мiсяцiв тримали вони його там, домагаючись секрету весел-зiлля. Та вiн лише смiявся з них. I от настав грудень...