– Я не витримаю тутешнього життя. Якщо ти хочеш бути зі мною, нам доведеться кудись виїхати, на південь Франції, до Іспанії.
– Я не можу виїхати, – сказав К. – Я прибув сюди, щоб тут залишитися. Я залишуся тут.
І продовжив, не помічаючи суперечливості власних слів:
– Що могло б мене примусити приїхати в цю нудну місцевість, окрім бажання залишитися тут? Але й ти хочеш тут залишитися, це ж твоя батьківщина, тобі не вистачає тільки Кламма, і це викликає в тебе відчай.
– Мені бракує Кламма? Та тут усе переповнено Кламмом, його забагато всюди, я хочу втекти звідси, щоб утекти від Кламма. Не Кламма мені бракує, а тебе, з тобою я хочу поїхати звідси, бо тут не можу насититися тобою, тут усі нам заважають. Краще б із мене злетіла красива маска, і моє тіло стало потворним, щоб я могла спокійно жити біля тебе.
К. зрозумів із цього тільки одне.
– Ти ще досі підтримуєш стосунки з Кламмом? – запитав він. – Він кличе тебе?
– Я не знаю нічого про Кламма, я говорю зараз про інших, наприклад про помічників.
– А, помічники! – здивовано сказав К. – Вони тебе переслідують?
– Ти не помітив? – запитала Фріда.
– Ні, – сказав К. і марно намагався пригадати якісь подробиці. – Це правда, що ці хлопці нав'язливі та хтиві, але я не зауважив, щоб вони насмілювалися чіплятися до тебе.
– Ні? – здивувалася Фріда. – Ти не помітив, що їх неможливо було вигнати з нашої кімнати в заїзді "Біля мосту", не помітив, як вони заздрили нашим стосункам, як один із них ліг на моє місце на сіннику і як вони свідчили вчителеві проти тебе, щоб позбутися тебе і залишитися зі мною? Усього цього ти не помітив?
К. мовчки подивився на Фріду й не відповів. її скарги на помічників були справедливими, але все це можна було потрактувати й набагато невинніше, враховуючи, як смішно, по-дитинному, легковажно й невиважено вони себе поводили. А хіба не суперечило цьому звинуваченню їхнє постійне намагання супроводжувати К. всюди замість того, щоб залишатися з Фрідою? К. сказав про свої думки Фріді.
– Облуда, – сказала Фріда. – Ти не збагнув? Тоді чому ти їх вигнав, якщо не через це?
Вона підійшла до вікна, відсунула штору, визирнула й покликала до себе К. Помічники й далі були на вулиці, біля загорожі саду, і хоча вони виглядали вже дуже втомленими, все одно продовжували час від часу благально піднімати руки догори, збираючи всі сили і дивлячись на шкільні вікна. Один із них навіть зачепився плащем за гострий виступ загорожі, щоб не напружувати постійно руки, тримаючись.
– Бідні вони, бідні! – сказала Фріда.
– Чому я вигнав їх геть? – вигукнув К. – Насамперед через тебе.
– Через мене? – запитала Фріда, не відриваючи погляду від видовища за вікном.
– Через твоє надто поблажливе ставлення до них, – сказав К. – Ти пробачала їм усі витівки, сміялася над ними, гладила їх по голові, постійно їх жаліла. І зараз ти також кажеш: "Бідні вони, бідні!" Та й останній випадок, коли тобі не шкода було пожертвувати мною тільки для того, щоб урятувати їх від різок.
– Саме про це я й говорю. Це робить мене такою нещасною, стоїть між нами. Я не уявляю собі більшого щастя, ніж бути з тобою завжди і всюди, вічно бути з тобою. Я мрію тільки про те, щоб на землі знайшовся спокійний куточок для нашого кохання, але його не існує, ні в Селі, ні десь в іншому місці, тому я уявляю собі могилу, глибоку й тісну, в якій ми міцно обіймаємо одне одного, стискаємо до болю, я ховаю своє обличчя в тебе на грудях, ти своє – у мене, і ніхто нас більше не побачить. А тут – ти тільки поглянь на помічників! Вони не до тебе складають так благально руки, а до мене.
– Але не я, – сказав К, – визираю до них із вікна, а ти.
– Так, звичайно, я, – майже люто промовила Фріда. – Саме про це я й говорю. Якби не це, то чому б мене мало обходити, що вони за мною бігають, навіть якщо їх підіслав сам Кламм?
– Підіслані Кламмом? – повторив К., це припущення здивувало його, хоча й виглядало переконливо.
– Звичайно, підіслані Кламмом, – відповіла Фріда. – Навіть якщо це справді так, вони все одно ще пустотливі діти, і їх потрібно вчити різками. Які вони гидкі й чорнопикі! Як жахливо виглядає їхня дитинна і блазенська поведінка, тоді як обличчя в них дорослі, вони навіть можуть здатися студентами! Ти думаєш, я не бачу цього всього? Я соромлюся їх. Але в цьому й полягає проблема: вони мене не відштовхують, я соромлюся їх. Мені хочеться постійно дивитися на них. Коли треба ображатися на них, я сміюся. А коли їх варто відшмагати, я гладжу їх по головах. І коли я лежу поряд із тобою вночі, не можу спати й дивлюся через тебе в їхній куток, як один загорнувся в ковдру й спить, а інший стоїть на колінах перед пічкою й розпалює вогонь, я нахиляюся, ризикуючи розбудити тебе. 1 злякалась я зовсім не кішки, я знаю котів, а поки працювала в шинку, звикла спати на ходу, коли мене постійно смикають, не кішка мене злякала, я сама себе злякала. І для цього не потрібно кішки, найменший звук примушує мене здригатися. У якийсь момент я просто злякалася, що ти прокинешся і все закінчиться, тоді я підскочила, запалила свічку, щоб ти швидше прокинувся і захистив мене.
– Я нічого не знав про все це, – сказав К. – Тільки підозрював щось і тому вигнав їх, але нарешті їх більше немає, і, можливо, тепер усе буде добре.
– Так, нарешті їх більше немає, – повторила Фріда, але її обличчя виражало муку, а не радість. – Тільки ми не знаємо, хто вони такі. Я жартома придумала собі, що їх підіслав Кламм, але, можливо, вони справді звідти. їхні тупуваті, але з блиском очі нагадують мені очі Кламма, саме так, це погляд Кламма, який дивиться часом на мене з їхніх очей. А недобре це тому, що я соромлюся їх, як я вже сказала. І це ще не найгірше. Я знаю, що таку поведінку інших людей я вважала б дурнуватою, і вона відштовхувала б мене, але з ними все інакше. На їхні дурощі я дивлюся з повагою й захопленням. Але якщо їх підіслав Кламм, то хто зможе нас від них звільнити; і чи це було б добре для нас, позбутися їх? У такому випадку хіба не було б краще, якби ти швиденько покликав їх назад і був би щасливий, що вони погодилися повернутися?
– Ти хочеш, щоб я пустив їх назад? – запитав К.