Клопотання
– І що ж ми робили протягом цього часу? Найгірше з усього, що могли б придумати. За що нас варто було зневажати більше, аніж за те, що насправді примусило людей ставитися до нас презирливо. Ми зрадили Амалію, не виконали її мовчазного наказу. Ми не могли більше так жити, не могли більше витримати безнадії і почали кожен по-своєму випрошувати або ж домагатися від Замку прощення. Хоча знали, що надії не існує, що ми не можемо нічого виправити, що із Замком нас поєднував тільки Сортіні, чиновник, який колись добре ставився до батька, але тепер, у зв'язку зі всіма подіями, став для нас недоступним. Та незважаючи на це ми взялися до роботи. Першим був батько, він почав усі ці безглузді походи з клопотаннями до старости, до секретарів, до адвокатів, до писарів. Переважно його не пускали до приймалень, але якщо лестощами або випадково йому таки вдавалося домогтися аудієнції, ми страшенно тішилися кожній такій новині і радісно потирали руки, – та його швидко випроваджували й ніколи більше не впускали. Крім того, відповідати йому було надзвичайно легко, в Замку це завжди легко. Чого він хотів? Що в нього трапилося? За що він хоче просити пробачення? Коли й хто в Замку поворухнув проти нього хоча б пальцем? Звичайно, він збіднів, утратив замовлення і таке інше, але все це траплялося на кожному кроці, звичайна справа для майстрового люду, питання попиту та пропозиції, хіба Замок повинен дбати про такі речі? Загалом Замок дбає про все, але не можна ж так грубо втручатися в природні процеси розвитку задля приватних інтересів однієї людини. Хіба Замок повинен вислати до Села чиновників, які розшукають замовників батька і примусять їх повернутися? Але ж ні, – заперечував батько, – ми обговорювали з ним усі ці речі дуже детально перед і після кожного його походу, ховалися в кутку, нібито від Амалії, а вона все бачила й не заважала. Але ж ні, – заперечував батько, – він скаржиться зовсім не на бідність. Усе, що він втратив, – дрібниці, він легко здобуде все це знову, якщо його пробачать. "Але що потрібно пробачити?" – питали його. Досі не було ніякої заяви, в кожному разі, її немає в протоколах, точніше, в офіційно доступних адвокатам протоколах, у зв'язку з цим проти нього не було застосовано ніяких санкцій і не планується в майбутньому. Чи було висунуто офіційне звинувачення? Батько не знав. Можливо, відбулося втручання якогось офіційного органа? Про це батькові нічого не відомо. Отже, якщо він нічого не знає і нічого не трапилося, чого ж він вимагає? Що йому потрібно пробачити? Хіба що беззмістовне забирання часу в чиновників, а от якраз цього робити не можна. Але батько продовжував клопотатися. Тоді він усе ще був дуже сильним, а вимушене байдикування вивільнило йому купу часу.
– Невдовзі я поверну Амалії її честь, – тихенько, щоб не чула Амалія, казав він нам із Варнавою по кілька разів на день.
Але говорилося це тільки задля неї, бо насправді він думав не про відновлення честі, а про повне прощення. А для того, щоб отримати це прощення, він спочатку повинен був установити провину, хоча відповідні установи й відмовляли йому в цьому. Він не міг позбутися думки, – і це доводило, що він потроху божеволів, – нібито провину від нього приховують, бо він надто мало платить. До того часу він сплачував тільки офіційно встановлені суми, але й це було обтяжливо для наших статків. Тепер він вирішив, що повинен платити більше, хоча це, ясна річ, було помилково, бо хабарями в нашій адміністрації нічого не досягнеш, хоча їх і беруть, аби уникнути зайвих розмов. Але ми не хотіли позбавляти батька надії, тож погодилися з ним. Ми продавали все, що в нас ще залишилося, а на той час це були вже найнеобхідніші речі, аби дати батькові засоби для його клопотань. І досить довго кожного ранку відчували заспокоєння від того, що батько, вирушаючи в дорогу, мав можливість перебирати в кишені хоча б кількома мідяками. Ми самі змушені були голодувати цілий день, а єдиним набутком за наші кошти було те, що батько отримував нову надію. Хоча це навряд чи було добре. Він виснажив себе у своїх походах, а те, що без грошей давно б закінчилося, тяглося в нескінченність. За додаткову платню батькові насправді нічим не могли допомогти, але час від часу який-небудь писар намагався відробити хабар і робив вигляд, що проводитимуться розслідування. Натякав, що певні сліди вже знайдено, і над справою працюватимуть далі не з професійного обов'язку, а лише з поваги до батька. Це не викликало в батька жодних підозр, навпаки, його віра в чиновників тільки поглиблювалася. Він повертався з кожною такою безглуздою обіцянкою, ніби приносив до хати благословення. І було дуже боляче спостерігати за тим, як він із вимученою посмішкою і виряченими очима за спиною Амалії намагається нам натякнути, що порятунок Амалії, який найбільше здивує її саму, завдяки його зусиллям вже дуже близький, хоча наразі ми ще повинні тримати це все в суворій таємниці. Так тривало б, звичайно, ще довго, якби ми не втратили всі можливості діставати для батька гроші. На той момент Брунсвік після численних прохань узяв Варнаву до себе помічником, щоправда, з умовою забирати замовлення і приносити готову роботу вечорами, коли стемніє. Треба визнати, що Брунсвік у цьому пішов на певний ризик для своєї справи, зате платив Варнаві дуже мало за бездоганно виконану роботу. Цієї платні вистачало тільки на те, щоб урятувати нас від голодної смерті. Дуже обережно, після тривалої підготовки ми повідомили батька про припинення грошових дотацій, та батько сприйняв це дуже спокійно. Розумом він був нездатен збагнути безнадійність своїх зусиль, та постійні розчарування його теж добряче втомили.
Хоча він і сказав, – він розмовляв тепер уже не настільки зрозуміло, як раніше, колись він вимовляв слова аж занадто чітко, – що йому не вистачило зовсім трохи грошей, завтра або ще сьогодні він би все дізнався, а тепер усе пропало, пропало через брак коштів і таке інше. Але тон, яким він це сказав, свідчив, що він сам собі не вірить. Крім того, в нього відразу з'явилися нові плани. Оскільки йому не вдалося довести провини, і тому офіційним шляхом нічого не досягнути, то тепер він повинен цілковито покластися на прохання і звертатися до кожного чиновника особисто. Серед них, безумовно, є й такі, що мають добре співчутливе серце. Хоча на роботі їм не дозволено цього показувати, але якщо застати їх несподівано в позаробочий час, то можна на них уплинути. Тут К., який досі слухав Ольгу, затамувавши подих, раптом перебив її питанням: