— За віщо? — щиро не розуміє Шапочка.
— За все, Ганно Пилипівно. За багато. Від сорому я навіть не можу почувати як-слід радости від того, що ви в мене.
— — — —
Шапочка придивляється до мене й, нарешті, каже:
— Ви якийсь чудний. Тепер знову ніби инший чоловік. Ну, я вже мушу йти додому. На мене чекають і турбуються. Я відранку не була дома. А тепер хутко п'ята.
Я не смію задержувати її, дякую, ніяковію, почуваю себе смішним, дурним і несподівано для самого себе випалюю:
— А від справи Кубешки я, між иншим, Ганно Пилипівно, відмовляюсь. Я це рішив і дуже радий, що… що ви мені… взагалі… Словом, і за це спасибі вам!
Шапочка з непорозумінням слухає мене збірає на очі брови й сердито каже:
— Дуже дивно.
Після того вона йде в передпокій. Там скупчено одягає капелюха, бере торбинку і з прибільшеною недбалостю кидає:
— Заходьте сьогодні ввечері, як маєте охоту… Бувайте!
— Дякую! Неодмінно! Неодмінно!
Потім я довго ходжу по кабінеті.
Через що раптом така постанова щодо Кубешки? Але ні невдоволення, ні каяття нема; я почуваю навіть чудну сатисфакцію: ніби свідомо, ціною довгих зусиль, я розвязав якесь питання.
Перебиває дзвінок телефону.
— Слухаю!
— Це ви, Якове Василевичу?
— Я!
— З вами говорить Олександра Михайлівна.
— А-а, добридень, Олександро Михайлівно!
Вона хвилинку мовчить, ніби наміраючися сказати щось дуже важне, й, нарешті, каже:
— Як ся маєте?
— Та нічого, дякую! А в вас що добренького?
— Доброго мало!
— Як то?… Невже нічого не вийшло?
— Нічого!
— Та не може ж бути?!.. Що ж він каже?
— Та воно, знаєте… Він має рацію: тепер уже неможливо. Дуже був схвильований, прохав вибачення, навіть плакав.
— Але ж яка ганчірка!
Ми мовчимо. У трубці чути дихання Олександри Михайлівни. Вона, певне, хвилюється.
Але мені вже нудно від сеї історії, й нема ніякого бажання знову розводити її. Я зробив усе, що міг, хай самі собі дають тепер раду, як знають.
А вона, мабуть, хоче, щоб я знов насів на цього маруду.
— Він казав, що має намір іще раз із вами побалакати.
— Ага! З охотою, з охотою.
Певне, він і не думав мати такого наміру, а це їй хочеться, щоб я побалакав.
Знову павза. Дихання чутніще.
— Я теж гадаю, що коли б ви з ним іще раз поговорили, то він перестав би вагатись. Я не могла як-слід…
— Так, так, я розумію. Розуміється, вам незручно. Так, я з ним неодмінно поговорю!
— Будь ласка, Якове Василевичу! І треба б швидче, поки…
— Так, так, я з ним сьогодні поговорю. Навіть зараз.
— Простіть, Якове Василевичу, що турбую вас! Але треба вже остаточно вияснити. Мені це просто потрібно…
— Неодмінно, неодмінно.
— Ви до сьомої дзвоніть мені в бібліотеку на № 25–74.
— Добре, запишу… 25–74. Чудесно!
Вона дякує мені і прощається.
Я лаю себе. Ну, що ж я скажу цьому йолопові? І яке мені діло, власне кажучи? Що я нянька їм, чи що?
— Миколо! Ванну! Швидче!
Вже шоста, — треба поспішати. Я голюсь, беру ванну, думаю про Шапочку, про справу Кубешки, про багато инших річей і зовсім забуваю про Олександру Михайлівну.
Шапочка приймає мене таксамо, як і перше. Тільки Марія Пилипівна підсуває більше привітно й сердечно фурделики та рожеве варення.
— — — —
От несподіваний гість!
— Ти звідки? Та хоч капелюха скинь, чудна ти жінко!
— Ні, ні, я на десять хвилин, не більше. Не можна. Ху, душно, — бігла я по сходах. Ну, кажи швидче, що ти там нагородив Дмитрові! Це з твого боку негарно. Ти повинен був, принаймні, написати мені, що саме казав йому…
Соня обвіває хусткою розпалене, засмалене лице, цікаво озирає кімнату й часом зиркає на мене своїм іронічно-ласкавим поглядом.
Я оповідаю. Мені ніяково й досадно. Соня слухає мене суворо й уважно, їй лупиться ніс, і волосся наче побіліло, вигоріло.
— Так. Добре. Шкода, що не написав. Я мовчала, бо не знала, що саме ти розказав йому. Зпочатку він був дуже привітний, задоволений, а потім хотів, щоб я все розказала йому. А я не знала, що саме треба розказати… Багато було з цього приводу… Тепер він фотоґрафує мене, Андрійка й себе. Накладає фотографії одну на одну, щось мудрує, рівняє. Нудьга та й годі! Ну, добре! Треба поспішати. Я з його сестрою приїхала. Саму не хотів пустити, боявся, що бачитимуся з тобою. Всі мої листи він перехоплює. Сестрі, мабуть, наказав не відходити від мене ні на крок. Тепер вона в корсетниці, тут біля твого будинку. А я ніби пішла в маґазин. Ну, як живеш? Покоряєш серця, раюєш? Вона з тобою живе?
— Хто?
— Ну, хто? Твоя дама!
Я сміюся. Соня теж усміхається іронічно й натягнуто.
— Ніякої дами я не маю, Соню.
— Ну, не бреши! І не соромся! Я не нарушу твого… родинного щастя.
— Та запевняю тебе, нема ніякої дами. Це було просто маленьке непорозуміння, ніби плястер, чи що; хотілось якнебудь одвернути увагу від… вас. Забув давно про це.
— Правда?
— Даю слово! Дмитрові я збрехав, щоб заспокоїти його.
— Ох, треба бігти. А ти немов помолодчав, — несподівано додає вона з милою насмішкою й поривчасто встає, не дивлячись на мене, навіть ніби уникаючи мого погляду.
— Ну, а до нас приходитимеш? — раптом питає вона. — Ми ж, мабуть, знову переїдемо в город.
— Та що ти?… А фізична ж праця?
— А, все це теревені. Яка там праця в біса! Просто від себе втекти хоче. Не життя, а… катування. Не знаю, чим усе це скінчиться. Та й біс його бери, все-одно! Я одуріла, отупіла, спаскудилась од брехні, вигадок, жалю, злости, сорому. Все-одно!
— Розійтись вам треба, Соню.
— Мерсі за пораду! А що я робитиму з двома дітьми? Бо як розійдемось, то через те, що він рішить, що не його діти. А як так, то не буде ж він оддавати мені останнє. Легко казати! Погане все і… смішне! Ну, прощай! Приходитимеш? Не бійся, нічого такого не буде! Навіть треба, щоб ти часом бував. Це його більш заспокоїть. Де тут поблизу фотоґрафічний маґазин? Знаю, знаю, тільки-що бачила. Ну, прощай! Боюсь, що мене вже шукає мій дозорець. А коли б був написав мені відразу, багато б… Ну, та все-одно. А що, граєш, як і перше?
— Так, потрошки.
— Ну!
Соня простягає руку й не то насмішкувато, не то жалібно заглядає мені в лице. Я потискую її руку і другою погладжую її. Соня зненацька рвучким рухом пригортається обличчям до мого плеча і зараз же, відірвавшись, похапцем, не дивлячись на мене, виходить.