години до кари. Між арештантами взагалі існує переконання, що захмелілий не так І боляче відчуває канчук чи палки. Але я відхилився від оповіді. Сердешний парубок, випивши свою кришку горілки, справді зробився одразу хворий; він почав блювати з 'кров'ю, і його відвезли до госпіталю майже непритомного. Це блювання так підірвало його груди, що за кілька днів у нього виявилися ознаки справжніх сухот, від яких він за півроку й помер. Лікарі, що лікували його від сухот, не знали, з чого вони сталися.
Та, розповідаючи про малодушність, яку часто виявляють злочинці перед карою, я мушу додати, що деякі з них, навпаки, вражають спостерігача незвичайною безстрашністю. Я пам'ятаю кілька прикладів відваги, що доходила до якоїсь нечутливості, і приклади ці були не такі вже й рідкісні. Особливо пам'ятаю я мою зустріч з одним страшним злочинцем. Одного літнього дня розійшлась в арештантських палатах чутка, що ввечері каратимуть відомого розбійника Орлова, з втікачів-солда-тів, а після покарання приведуть до палат. Хворі арештанти, дожидаючи Орлова, запевняли, що покарають його жорстоко. Всі були трохи схвильовані, та й я, признаюсь, чекав на появу лихозвісного розбійника теж із надзвичайною цікавістю. Давно вже я чув про нього чудеса. Це був лиходій, яких мало: він спокійно різав старих і дітей,— людина з страшною силою волі й з гордою свідомістю своєї сили. Він признався в багатьох убивствах і був засуджений на кару палками крізь стрій. Привели його аж увечері. В палаті було вже поночі, і засвітили свічки. Орлов був майже непритомний, страшенно блідий, з густим, скуйовдженим, чорним як смола волоссям. Спина його спухла й була криваво-синього кольору. Всю ніч поралися коло нього арештанти, міняли йому воду, перевертали його з боку на бік, давали ліки, так, наче вони доглядали своїх кревних чи якогось свого благодійника. Другого ж дня він цілком очутів, ще й пройшовся разів зо два по палаті! Це мене вразило: він же дістався до госпіталю надто кволий і змучений. Він відбув зараз цілу половину всього призначеного йому числа палок. Лікар зупинив екзекуцію тільки тоді, коли помітив, що дальше покарання загрожувало злочинцеві неминучою смертю. Опріч того, Орлов був малий на зріст і-кволої будови та ще й виснажений довгим перебуванням під судом. Кому доводилося зустрічати коли-небудь Підсудних арештантів, той, певно, надовго запам'ятав
їхні виснажені, худі й бліді обличчя, гарячковий погляд. І все ж Орлов поправлявся хутко. Очевидно, внутрішня, душевна його енергія дуже допомагала натурі. Справді, це була людина не зовсім звичайна. З цікавості я познайомився з Орловим ближче і цілий тиждень вивчав його. Рішуче можу сказати, що за все життя я ніколи не зустрічав людини з більш сильним, більш залізним характером, ніж він. Я бачив уже раз, у Тобольську, одну таку знаменитість, одного колишнього отамана розбійників. Той був цілком дикий звір, і ви, стоячи біля нього й ще "не знаючи, хто він, інстинктом уже відчували, що коло вас страшна істота. Але в тому жахало мене духовне отупіння. Плоть так заволоділа всіма його душевними властивостями, що ви з першого погляду на його обличчя бачили: тут лишилася сама тільки дика жадоба тілесних насолод, любострастя, плотолюбність. Я певен, що Коренєв — ім'я того розбійника — навіть занепав би духом і трепетав би від страху перед карою, дарма що здатний був різати навіть не поморщившись. Цілковита протилежність йому був Орлов. Тут була навіч повна перемога над плоттю. Видно було, що ця людина могла повелівати собою безмежно, зневажала всякі муки й кари і не боялася нічого в світі. В ній ви бачили саму безкраю енергію, жадобу діяльності, жадобу помсти, жадобу осягти намічену мету. Між іншим, мене вразила дивна пиха Орлова. Він на все дивився якось неймовірно спогорда, але зовсім не силкуючись звестися на ходулі, а так якось природно. Я гадаю, не було істоти в світі, що могла б вплинути на нього самим авторитетом. На все він дивився якось несподівано спокійно, мовби не було нічого на світі, що могло б його здивувати. І хоч він цілком розумів, що інші арештанти ставляться до нього з повагою, але нітрохи не хизувався перед ними. А тим часом пиха й зарозумілість властиві майже всім арештантам без винятку. Був він дуже недурний і якось дивно відвертий, хоч зовсім не балакливий. На мої запитання він просто відповідав мені, що жде одужання, щоб швидше відбути кару до краю, та що спочатку, перед карою, він боявся, що не знесе її. "А тепер,— додав він, підморгнувши мені оком,— справа вирішена. Відбуду ті удари, що лишилися, і зараз же мене вирядять з партією до Нерчинська, а я з дороги втечу! Неодмінно втечу! От коли б тільки мерщій спина зажила!" — І всі ці п'ять днів жадібно ждав, коли можна буде проситися на виписку. А дожидаючи, бував часом дуже сміхотливий і веселий.
Я пробував заходити з ним у розмову про його пригоди. Він трохи хмурився при цихі розпитуваннях, проте відповідав завсіди одверто. Коли ж збагнув, що я добираюся до його сумління та добиваюсь у ньому хоч сякого-такого каяття, то глянув на мене з такою зневагою й пихою, ніби я раптом став у його очах якимсь маленьким, дурненьким хлопчиком, що з ним не можна й розмовляти, як з дорослими. Аж наче жалість до мене відбилася на обличчі його. За хвилину він зареготав з мене най-простодушнішим сміхом, без найменшої іронії, і, я певен, лишившися наодинці та згадуючи мої слова, він, можли-. во, не раз заходжувався сам собі сміятися. Нарешті, він виписався, хоч спина ще й не зовсім піджила; я теж того разу пішов на виписку, і з госпіталю нам довелося повертатись разом: мені в острог, а йому в кордегардію біля нашого острогу, де його держали й перше. Прощаючись, він потис мені руку, і це було знаком його високої довіри. Я думаю, він зробив це тому, що був вельми вдоволений із себе й з даної хвилини. По суті, він не міг не зневажати мене і неодмінно мусив дивитися на мене, як на істоту покірливу, слабку, жалюгідну і з усякого погляду перед ним нижчу. А ранком його вивели на кару вдруге...
Коли замкнули нашу казарму, вона раптом набрала якогось особливого вигляду — вигляду справжнього житла, домашнього вогнища. Тільки тепер я міг бачити арештантів, моїх товаришів, зовсім як дома. Вдень унтер-офіцери, караульні та взагалі начальство можуть щохвилини прибути до острогу, а тому всі мешканці острогу якось і поводяться інакше, мовби не цілком заспокоївшись, мовби щомить чекаючи чогось, перебуваючи в якійсь тривозі. А тільки-но замкнули казарму, всі зараз же спокійно розташувалися, кожен на своєму місці, і майже кожен узявся до якогось рукоділля. Казарма раптом освітилася. Кожен мав свою свічку й свій свічник, здебільшого дерев'яний. Хто сів тачати чоботи, хто шити якусь одежину. Мефітичне повітря казарми з години на годину густішало. Купка гуляк навпочіпки засіла за карти в куточку перед розстеленим килимом. Майже в кожній казармі був такий арештант, який тримав у себе аршинний благенький килимок, свічку й неймовірно засмальцьовані, масні карти. Все це разом називалося: майдан. Власник одержував плату з гравців, копійок п'ятнадцять за ніч; тим він і промишляв. Гравці грали звичайно в .три листи, в гірку тощо. Всі ігри були азартні. Кожен