— Ой і парили ж, мабуть, тебе за це? — спокійно зауважив Кобилін.
— Гм. Парили, брат, то правда, що парили. Алею, дай лишень ножиці! А що це, хлопці, сьогодні майдану нема?
— Недавно попропивались,— відповів Вася.— Коли б не попропивались, то, либонь, і був би.
— Коли б! За коли б і в Москві сто карбованців дають,— зауважив Лучка.
— А скільки тобі, Лучко, дали геть за все? — заговорив знову Кобилін.
, — Дали, друже любий, сто п'ять. А що скажу, хлоп-
ці: адже мене трохи не вбили,— підхопив Лучка, знову кидаючи Кобиліна.— От як вийшли мені ці сто п'ять, повезли мене при повному параді. А ніколи до того я ще канчуків не куштував. Люду насунула сила, ціле місто збіглося: розбійника катувати будуть, убивеш?, значить. Ой і який же дурний цей люд, то не знаю, як і сказати. Тимошка 1 роздяг, поклав, кричить: "Піддержись, опережу!" — жду: що буде? Як ушкварить він мене раз,— хотів я був крикнути, роззявив був рота, а крику з мені й нема. Голос, значить, спинився. Як ушкварить удруге, ну, віриш чи не віриш, я вже й не чув, як два полічили. А як прийшов до пам'яті, чую: лічать сімнадцятий. То мене, брат, разів чотири потім з кобили здіймали, по півгодини відпочивав: водою обливали. Дивлюсь на всіх, вирячивши очі, та й думаю: "Ось-ось помру..."
— А й не помер? — наївно спитав Кобилін.
Лучка обвів його найпрезирливішим поглядом; вибухнув регіт.
— Чиста балясина!
— Не сповна розуму,— зауважив Лучка, немов каючись, що міг заговорити з такою людиною.
— Розуму, значить, брак,— скріпив Вася.
Лучка хоч і вбив шістьох чоловік, але в острозі його ніколи ніхто не боявся, дарма що він, може, щиро бажав набути, слави страшної людини...
IX. ІСАЙ ХОМИЧ. БАНЯ. РОЗПОВІДЬ БАКЛУШИНА
Надходило свято різдва Христового. Арештанти ждали його якось урочисто, і, дивлячись на них, я й собі став ждаїи чогось незвичайного. Днів за чотири перед святом повели нас у баню. За мого часу, особливо в перші мої роки, арештантів рідко водили в баню. Усі зраділи й заходились збиратися. Призначено було йти по обіді, ї в ці післяобід уже не було роботи. Найбільше за всіх радів і метушився з нашої казарми Ісай Хомич Бум-штейн, каторжний із євреїв, про якого я вже згадував у четвертому розділі моєї оповіді. Він любив паритися до отупіння, до непритомності, і щоразу, коли трапляється мені тепер, перебираючи старі спомини, згадати й про нашу каторжну баню (а вона варта того, щоб про
1 Кат. (Прим, автора).
неї не забути), то на перший план картини зараз же виступає передо мною обличчя блаженного й незабутнього Ісая Хомича, товариша моєї каторги й співмешканця по казармі. Господи, яка кумедна й сміховинна була ця людина! Я вже сказав кілька'слів про фігурку Ісая Хомича: років п'ятдесяти, недолугий, зморщений, з жахливими, таврами на щоках та на лобі, худорлявий, слабосилий, з білим курчачим тілом. У виразі його обличчя 'проглядало повсякчасне, нічим не захитуване самовдоволення, ба навіть блаженство. Здається, він нітрохи не жалкував, що потрапив на каторгу. Тим що він був ювелір, а ювеліра в місті не було, то й робив він безперервно для панів, та для начальства міста саму ювелірну роботу. Йому все-таки хоч скільки там та платили. Він не терпів нестатків, жив навіть багато, але відкладав гроші й давав під заставу на проценти всій каторзі. В нього був свій самовар, хороший сінник, чашки, весь обідній прибор. Міські євреї були знайомі з ним і протегували йому. По суботах він ходив під конвоєм до своєї міської молитовні (що дозволяється законами) і жив дуже добре, нетерпляче дожидаючи, проте, вижити свій дванадцятирічний строк, щоб "зенитися". В ньому була най-комічніша суміш наївності, дурості, хитрощів, зухвальства, простодушності, боягузтва, хвальковитості й нахабства. Мене дуже дивувало, що каторжні зовсім не глузували з нього, хіба тільки жартували для забави. Ісай Хомич, очевидно, правив усім за об'єкт розваги й повсякчасної потіхи. "Він у нас один, не займайте Ісая Хомича",— казали арештанти, і ісай Хомич хоч і тямив, у чім річ, але, видимо, гордився своїм значенням, що дуже тішило арештантів. Він прекумедним способом прибув на каторгу (ще до мене, але мені розповідали). Якось надвечір, у шабашний час, розлетілась раптом в острозі чутка, що привели жидка й голять у кордегардії та що він зараз увійде. З євреїв тоді на каторзі ще жодного не було. Арештанти нетерпляче ждали його і враз обступили, коли він увійшов у браму. Острожний унтер-офіцер провіз його в цивільну казарму й показав йому місце на нарах. У руках в Ісая Хомича був його мішок з виданими йому казенними речами і з його власними. Він поклав мішок, виліз на нари й сів, підібгавши під себе ноги, не сміючи ні на кого звести очей. Довкола нього лунав сміх та острожні жарти про єврейське походження. Раптом крізь юрбу протисся молодий арештант, несучи в руках старезні, брудні й драні літні свої шаровари, з додачею
казенних підмоток. Він сів біля Ісая Хомича і вдарив його по плечу.
— Ну, друже любий, я тебе вже шостий рік тут чекаю. Ось дивись, багато даси?
І він розіклав перед ним принесене лахміття.
Ісай Хомич, котрий при вході до острогу так сторопів, що навіть очей не смів звести на цю юрбу глузливих, спотворених і страшних облич, які щільно обступили його кругом, та не встиг ще з полохливості й слова мовити, добачивши заклад, раптом стрепенувся і став жваво перебирати пальцями лахміття. Навіть прикинув на світло. Всі чекали, що він скаже.
— Що ж, карбованця сріблом, либонь, не даси? А воно варто було б! — казав заставник, підморгуючи Ісаеві Хомичу.
— Карбованця сріблом не можна, а сім копійок можна.
І оце перші слова, які мовив Ісай Хомич в острозі. Всі так і розляглися сміхом.
— Сім! Ну давай хоч сім; твоє щастя! Гляди ж, бережи заставу; головою мені за неї відповідаєш.
— Проценту три копійки, буде десять копійок,—уривчасто й тремтячим голосом вів жидок, опускаючи руку в кишеню по гроші й боязко позираючи на арештантів. Він і боявся страшенно, і справу йому хотілося обору-дувати.
— За рік, чи що, три копійки проценту?
— Ні, не за рік, а за місяць.
— Тугенький же ти, жиде. А як тебе величати?