Я хотів був купити й йому місце біля мене; але він сів у ногах у мене і заявив, що йому дуже гарно. Баклушин тим часом купував нам воду й підносив її в міру потреби. Петров заявив, що вимиє мене з ніг до голови, так що "будете зовсім чистенькі", і посилено кликав мене паритися. Паритися я не ризикнув. Петров натер мене всього милом. "А тепер я вам ніжки вимию",— додав він на закінчення. Я хотів був відказати, що можу вимити й сам, але вже не перечив йому й цілком віддався на його волю. В зменшеному "ніжки" рішуче не бриніло жодної нотки рабської; простісінько Петров не міг на-
звати моїх ніг ногами, мабуть через те, що в інших, V справжніх людей — ноги, а в мене ще тільки ніжки.
Вимивши мене, він з такими ж церемоніями, тобто з підтримуванням і з застереженнями на кожному кроці, наче я був фарфоровий, допровадив мене до передбанни-ка та поміг надіти білизну і, в^ке коли зовсім кінчив зо мною, кинувся назад у баню, паритися. ;іКоли МИ прийшли додому, я запропонував йому склянку чаю. Від чаю він не відмовився, випив і подякував. Мені спало на думку розщедритися й почастувати його чверткою. Чвертка знайшлась і в нашій казармі. Петров був дуже вдоволений, випив, крекнув і, мовивши до мене, що я цілком його оживив, квапливо майнув до кухні, начеб там без нього чогось ніяк не могли вирішити. Замість нього до мене з'явився другий співбесідник, Баклушин (піонер), котрого я ще в бані теж покликав до себе на чай.
Я не знаю вдачі милішої, ніж у Баклушина. Правда, він не давав спуску іншим, він навіть часто сварився, не любив, щоб втручалися в його справи,— одно слово, вмів за себе постояти. Та він сварився ненадовго, і, здається, всі у нас його любили. Куди він не заходив, усі стрічали його радо. Його знали навіть у місті, як най-утішнішу людину в світі, що ніколи не втрачає своєї веселості. Це був високий чоловік, років тридцяти, з молодцюватим і простодушним обличчям, досить вродливим, і з бородавкою. Це обличчя він перековерсував іноді так кумедно, зображаючи кожного стрічного, що всі довкола нього не могли не реготати. Він був теж із жартівників; але не давав попуску нашим бридливим ненависникам сміху, так що його вже ніхто не лаяв за те, що він "пуста й нікчемна" людина. Він сповнений був вогню н життя. Познайомився він зо мною ще з перших днів і заявив мені, що він з кантоністів, служив потім у піонерах, і його навіть помітили й любили деякі високі особи, чим, за давньою звичкою, дуже пишався. Мене він зараз же став розпитувати про Петербург. Він навіть і книжки читав. Прийшовши до мене на чай, він спочатку розсмішив усю казарму, розповівши, як поручик Ш. вишпетив уранці нашого плац-майора, та, сівши біля мене, з вдоволеним виглядом заявив мені, що, здається, відбудеться театр. В острозі затівали театр на святках. Знайшлися актори, робилися помаленьку декорації. Дехто з міста обіцяв дати свій одяг для акторських ролей, навіть для жіночих; сподівалися навіть, за посеред-
ництвом одного денщика, дістати офіцерський костюм з аксельбантами. Аби тільки плац-майор не надумав заборонити, як торік. Але торік на різдво майор був не в настрої: десь програвся, та й в острозі до того ж нашу-рубурили, от він і заборонив спересердя, а тепер, може, не захоче утиснути. Одно слово, Баклушин був у збудженому стані. Видно було, що він один із головних заводіїв театру, і я тоді ж дав собі слово неодмінно побувати на цій виставі. Простодушна радість Баклушина з удачі із театром була мені до сподоби. Слово по слову, і ми розговорились. Між іншим, він сказав мені, що не все служив у Петербурзі; що він там чимось проступив-ся і його послали в Р., в гарнізонний батальйон, проте унтер-офіцером.
— Ось відтіля мене вже й прислали сюди,— зауважив Баклушин.
— Та за що ж це? — спитав я його.
— За що? Як ви гадаєте, Олександре Петровичу, за що? Адже за те, що закохався!
— Ну за це ще не пришлють сюди,— заперечив я сміючись.
— Правда,— додав Баклушин,— правда, що я при цьому ж ділі одного тамтешнього німця з пістолета підстрелив. Та чи ж варто засилати через німця, подумайте самі!
— Одначе як же воно було? Розкажіть, це цікаво.
— Прекумедна історія, Олександре Петровичу.
— То тим краще. Розповідайте.
— Чи таки розповісти? Ну, то вже слухайте...
Я вислухав хоч не зовсім кумедну, та зате досить дивну історію одного вбивства...
— Діялося це ось як,— почав Баклушин.— Як послали ото вони мене в Р., бачу — місто хороше, велике, тільки німців багато. Ну, я, звичайно, молода ще людина, у начальства мав добру репутацію, ходжу собі шапку набакир, час збавляю, значить. Німкеням підморгую. І впала тут мені в око одна німочка, Луїза. Вона й тітка її були обидві пралі для найчистішої білизни. Тітка в неї стара, вередлива така, а жили заможно. Спочатку я повз вікна кінці топтав, а далі й справжню дружбу завів. Луїза й по-російському розмовляла добре, а тільки так, мовби гаркавила,— тобто така любонька, що я й не стрічав ще такої ніколи. Я був спершу те та се, а вона мені: "Ні, цього не можна, Сашо, бо я хочу всю невинність свою зберегти, щоб тобі ж гідною дружиною бу-
ти",— і тільки лащиться, сміється так дзвінко... та чистенька така була, я вже й ;не бачив таких, крім неї. Сама ж підмовила мене одружитися. Ну як не одружитися, подумайте! От я готуюся з просьбою йти до підполковника... Раптом дивлюся — Луїза раз на побачення не вийшла, вдруге не прийшла, на третьому не була... Я листа посилаю; на листа нема відповіді. Що ж це, думаю? Тобто коли б дурила вона мене, то на хитрощі взялася б, і на листа б відповіла, і на побачення б приходила. А вона й збрехати не зуміла; так просто відрізала. Це тітка, думаю. До тітки я ходити не смів; вона хоч і знала, а ми все-таки потай робили, тобто тихою ступою. Я як очманілий ходжу, написав останнього листа й кажу: "Коли не вийдеш, сам до тітки прийду". Злякалась, прийшла. Плаче; каже, один німець, Шульц, далекий їхній родич, годинникар, багатий і вже пристаркуватий, виявив бажання одружитися з нею, "щоб,— каже,— і мене ощасливити, і самому на старості без дружини не лишитися; та й любить він мене,— каже,— і давно вже намір цей мав, та все мовчав, збирався. То от,— каже,— Сашо, він багатий, і це мені щастя; так невже ж ти мене мого щастя позбавити хочеш?" Я дивлюся: вона плаче, мене обіймає... Ех, думаю, адже резон же вона каже! Ну яка рація за солдата вийти, хоча б я й унтер? "Ну,— кажу,— Луїзо, прощавай, бог з тобою; не треба мені твого щастя в тебе відбирати. А що він, гарний?" — "Ні,— каже,— доходжалий такий, з довгим носом..." Аж сама розсміялася. Пішов я від неї; що ж, думаю, не судилося! Другого ото ранку рушив я під його магазин, вулицю вона мені сказала. Дивлюся в шибу: сидить німець, годинника робить, років так сорок п'ять, ніс горбатий, очі вирячені, у фраку і в стоячих комірцях, таких довгих, важний такий. Я так і плюнув; хотів був у нього тут же шибу розбити... та що, думаю, не треба займати, пропало — як з воза впало! Прийшов смерком до казарми, ліг на койку і от, чи повірите, Олександре Петровичу, як заплачу...