В острозі у нас багато хто вичинював шкури, і часто, бувало, приводили з собою собак із гарною шерстю; ту ж мить собаки зникали. Деяких крали, а деяких навіть і купували. Пам'ятаю, раз за кухнями я побачив двох арештантів. Вони про щось радилися й клопоталися. Один із них тримав на вірьовці чудового великого собаку, очевидно, дорогої породи. Якийсь негідник-ла-куза завів його від свого пана й продав нашим черевичникам за тридцять копійок сріблом. Арештанти намірялися його повісити. Це було дуже зручно робити: шкуру здирали, а труп кидали у велику й глибоку помийну яму, яка була в найдальшому задньому кутку нашого острогу і влітку, коли велика спека, страшенно смерділа. Зрідка її вичищали. Сердешний собака, здається, гЗозумів, яку долю йому готують. Він допитливо й тур-ббтно поглядав на кожного з нас трьох і зрідка тільки насмілювався повиляти своїм пухнастим підібганим хвостом, наче бажав пом'якшити нас цим знаком своєї
довіри до нас. Я мерщій пішов геть, а вони, зрозуміло^ благополучно довершили свою справу.
Гуси в нас завелися теж якось випадково. Хто їх розвів і кому вони власне належали, не знаю, але деякий час вони дуже тішили арештантів і навіть стали відомі в місті. Вони й вивелися в острозі і перебували на кухні. Коли виводок підріс, то всі вони, цілим кагалом, унадилися ходити разом з арештантами на роботу. Тільки, бувало, загримить барабан і рушить каторга до виходу, наші гуси з криком біжать за нами, розпустив-иши свої крила, один за одним вискакують через високий поріг із хвіртки і неодмінно сунуть на правий фланг, де й вишиковуються, чекаючи на кінець розводки. Приставали вони завжди до найбільшої партії і на роботах паслися десь неподалік. Тільки-но рушали партії з роботи назад, підхоплювалися й вони. По фортеці розбіглись чутки, що гуси ходять з арештантами на роботу. "Ач, арештанти з своїми гусьми йдуть! — казали, бувало, зустрічні.— Та як це ви їх навчили!" — "Ось вам на гусей!" — долучав дехто й подавав подаяния. Але, попри всю їх відданість, до якихось розговин їх усіх порізали.
Зате нашого цапа Ваську нізащо б не зарізали, коли б не особливий випадок. Теж не знаю, звідки він у нас узявся і хто приніс його, але раптом опинилося в острозі маленьке, біленьке, прегарне цапеня. За кілька днів усі його в нас полюбили, і воно .стало розвагою, ба навіть утіхою всім. Знайшли й причину тримати його: треба ж було в острозі, при конюшні, тримати цапа. Однак воно жило не в конюшні, а спочатку в кухні, далі по всьому острогу. Це було преграціозне й препу-стотливе створіння. Воно бігло на окличку, стрибало на лавки, на столи, буцалося з арештантами, було завжди веселе й забавне. Раз якось, коли в нього вже прорізувалися чималі ріжки, лезгин Бабай, сидячи увечері на казарменому ганку в гурті інших арештантів, надумався буцатися з ним. Вони вже довго стукалися лобами,— це була улюблена забава арештанта з цапом,— як раптом Васька стрибнув на найвищий східець ґанку і, тільки-но Бабай відвернувся вбік, миттю звівся на дибки, притис до себе передні ратички і з усього"розмаху вдарив Бабая в потилицю, аж той сторчака злетів з ґанку на превеликий захват усіх присутніх і першого ж Бабая. Одно слово, Ваську всі страшенно любили. Коли він став підростати, йому, після загальної й серйозної нара-
ди, зробили відому операцію, котру наші ветеринари вміли чудово робити. "А то цапом смердітиме",— казали арештанти. Після того Васька став жахливо жиріти. Та й годували його наче на заріз. Нарешті виріс прекрасний великий цап, з довжелезними рогами й незвичайно гладкий. Бувало, йде! й перевалюється. Він теж унадився ходити з нами на роботу для розваги арештантів і зустрічної публіки. Усі знали острожного цапа Ваську. Іноді, якщо працювали, наприклад, на березі, арештанти нарвуть, бувало, гнучкого шелюгового гілля, добудуть іще якого-небудь листя, нарвуть на валу квіток і приберуть усім цим Ваську: роги обплетуть гіллям та квітками, по всьому тулубу пустять гірлянди. Повертається, бувало, Васька до острогу завжди попереду арештантів, прикрашений і уквітчаний, а вони йдуть за ним і немов пишаються перед перехожими. І так далеко зайшло це милування цапом, що декому з них наверталася навіть, немов дітям, думка: "Чи не визолотити роги Васьці!" Та тільки так поговорили, а не зробили. Проте я, пам'ятаю, спитав Якима Якимовича, кращого нашого золотильника після Ісая Хомича: чи справді можна визолотити цапові роги? Він спершу уважно подивився на цапа, серйозно подумав і відповів, що воно й можна, "але буде нетривко та до того й цілком даремно". На тому й скінчилося. І довго б прожив Васька в острозі і вмер би хіба від задишки, але одного разу, повертаючись на чолі арештантів з роботи, прикрашений і уквітчаний, він попався назустріч майорові, що їхав на дрожках. "Стій! — заревів той.— Чий цап?" Йому пояснили. "Як! В острозі цап, і без мого дозволу! Утер-офіцер!" З'явився унтер-офіцер, і зараз же було повелено негайно зарізати цапа. Шкуру здерти, продати на базарі і виручені гроші включити в казенну арештантську суму, а м'ясо віддати арештантам у щі. В острозі погомоніли, пожалкували, однак не послухатися не насміли. Ваську зарізали над нашою помийною ямою. М'ясо купив один із арештантів усе цілком, заплативши острогу півтора карбованця. На ці гроші купили калачів, а той, що купив Ваську, розпродав м'ясо частинами своїм же, на печеню. М'ясо справді було незвичайно смачне.
Якийсь час проживав у нас в острозі також орел (орел-скигляк), з породи степових невеликих орлів. Хтось приніс його до острогу пораненого й змученого. Вся каторга обступила його; він не міг літати: праве крило його
висіло по землі, одна нога була вивихнута. Пам'ятаю, як він люто озирався навкруги, оглядаючи цікаву юрбу, і роззявляв свого горбатого дзьоба, готуючись дорого продати своє життя. Коли на нього надивилися й стали розходитися, він, кульгаючи, прискакуючи на одній нозі й помахуючи здоровим крилом, відшкандибав у найдальший кінець острогу, де забився в куток, щільно притиснувшись до паль. Тут він прожив у нас місяців зо три і за весь час жодного разу не вийшов із свого ,кутка. Спочатку приходили часто дивитися на нього, нацьковували на нього собаку. Шарик з люттю кидався на нього, але, видимо, боявся підступитися ближче, що дуже потішало арештантів. "Звірюка! — казали вони.— Не дається!" Потім і Шарик став боляче дошкуляти йому; страх минув, і він, коли нацьковували, примудрився хапати його за хворе крило. Орел захищався щосили пазурами й дзьобом і гордо й дико, як ранений король, забившись у свій куток, озирав цікавих, що приходили його розглядати. Нарешті всім він надокучив; всі його кинули й забули, а проте щодня можна було бачити біля нього шматочки свіжого м'яса й черепок з водою. Хтось та доглядав його. Він попервах і їсти не хотів, не їв кілька днів; нарешті, став брати їжу, але ніколи з рук або при людях. Мені траплялося не раз здалеку спостерігати його. Не бачачи нікого й гадаючи, що він сам, він іноді наважувався виходити недалеко з кутка і шкутильгав уздовж паль, кроків на дванадцять від свого місця, потім повертався назад, далі знову виходив, неначе робив моціон. Забачивши мене, він негайно, що є духу, кульгаючи й прискакуючи, поспішав на своє місце і, відкинувши назад голову, роззявивши дзьоба, наїжившись, зараз же готувався до бою. Ніякими ласками я не міг пом'якшити його: він кусався й бився, м'яса від мене не брав і весь час, бувало, як я над ним стою, пильно-пильно дивиться мені в очі своїм злим, пронизливим поглядом. Самотньо й злісно він чекав смерті, не довіряючи нікому й не примиряючись ні з ким. Нарешті арештанти наче згадали про нього, і хоч ніхто не дбав, ніхто й не споминав про нього місяців зо два, але раптом у всіх ніби виникло до нього співчуття. Заговорили, що треба винести орла. "Нехай хоч здохне, та не в острозі",— казали одні, * п