Треба, однак, сказати всю правду: з цього прикладу аж ніяк не можна робити висновку про поводження начальства в Сибіру з засланцями із дворян, хоч би хто вони були, ці засланці, росіяни чи поляки. Цей приклад тільки показує, що можна наразитися на
18 Ф— Достоекышй
529
лиху людину, і, звичайно, якщо ця лиха людина була б десь ройовим і старшим командиром, то доля засланця в разі, коли б його особливо незлюбив цей лихий командир, була б дуже погано забезпечена. Та не можна не признатися, що найвище начальство в Сибіру, від якого залежить тон і настрій усіх інших командирів, дуже розбірливе щодо засланих дворян і навіть в деяких випадках намагається попускати їм порівняно з іншими каторжними, з простолюду. Причини тому ясні: ці вищі начальники, по-перше, самі дворяни; по-друге, траплялося ще раніше, що деякі з дворян не лягали під різки й кидались на виконавців, з того виникали страхіття; а по-третє, і, мені здається, це головне, уже давно, ще років тридцять п'ять тому, до Сибіру прибула несподівано, разом, велика маса засланців-дворян, і ці засланці протягом тридцяти років зуміли поставити й зарекомендувати себе по всьому Сибіру так, що в мій час начальство вже за старовинною спадковою звичкою мимохіть дивилося на дворян-злочинців певного розряду іншими очима, ніж на всю решту засланців. Слідом за вищим начальством звикли дивитися такими ж очима й нижчі командири, запозичаючи, зрозуміло, цей погляд і тон згори, скоряючись, підпорядковуючись йому. Втім, багато деякі з цих нижчих командирів дивилися тупо, критикували про себе вищі розпорядження і дуже, дуже раді б були, якби тільки їм не перешкоджали, розпорядитися по-своєму. Та їм не зовсім це дозволяли. Я маю тверду підставу так думати, і ось чому. Другий розряд каторги, в якому я перебував і який складався з фортечних арештантів під військовим начальством, був незрівнянно тяжчий за інші два розряди, тобто третій (заводський) і перший (у рудниках). Тяжчий він був не тільки для дворян, а й для всіх арештантів саме тому, що начальство та устрій цього розряду — все військове, дуже подібне до арештантських рот у Росії. Військове начальство суворіше, порядки тісніші, повсякчас у ланцюгах, повсякчас під конвоєм, повсякчас під замком, а . цього нема в такій силі у тих двох розрядах. Так принаймні казали всі наші арештанти, а між ними були знавці справи. Вони всі з радістю пішли б до першого розряду, що його закони вважалися найтяжчими, і навіть багато разів мріяли про це. Про арештантські ж роти в Росії всі наші, хто був там, розповідали з жахом і запевняли, що по всій Росії нема тяжчого місця, як
арештантські роти по фортецях, та що в Сибіру рай порівняно з тамтешнім життям. Отже, коли в умовах такого суворого перебування^ як у нашому острозі, при військовому начальстві, на очах самого генерал-губернатора і, нарешті, за таких випадків (що іноді бували), коли деякі сторонні, але офіціозні люди, зі злості чи з запопадливості до служби, ладні були потай донести куди слід, що такого-то, мовляв, розряду злочинцям такі-то неблагонамірені командири попускають,— коли в такому місці, кажу я, на злочинців-дворян дивилися трохи іншими очима, ніж на решту каторжних, то тим паче припускали для них пільги в першому та третьому розряді. Тож на підставі порядків у тому місці, де я був, я можу, здається мені, судити щодо цього і про весь Сибір. Усі чутки та розповіді про це, які доходили до мене від засланців першого й третього розрядів, підтверджували мій висновок. Справді, на всіх нас, дворян, начальство в нашому острозі дивилося уважніше й обережніше. Щодо роботи та перебування в острозі нам рішуче нічого не попускали: ті самі роботи, ті самі кайдани, ті самі замки, одно слово, все те саме, що й у всіх арештантів. Та й не можна було полегшити. Я знаю, що в цьому місті в той недавній давноминулий час було стільки донощиків, стільки інтриг, стільки таких, які рили одне на одного, що начальство природно боялося доносу. А вже що страшнішого було тоді, як донос про те, що певного розряду злочинцям попускають! Отже, кожен побоювався, і ми жили нарівні з усіма каторжниками, тільки щодо кари на тілі був деякий виняток. Правда, нас би надзвичайно зручно висікли, коли б ми заслужили на це, тобто проступилися в чомусь. Цього вимагав обов'язок служби й рівності — перед карою на тілі. Але так, даремно, легковажно нас все-таки не висікли б, а з простими арештантами таке легковажне поводження, звісно, траплялося, особливо при деяких субалтерних командирах та охочих розпорядитися й пригрустити при кожній нагоді. Нам відомо було, що комендант, довідавшись про пригоду із старим Ж—ким, дуже обурився на майора і застеріг його, щоб надалі він зволив тримати руки коротше. Так розповідали мені всі. Знали також у нас, що сам генерал-губернатор, який довіряв нашому майорові та почасти й любив його як виконавця й людину з деякими здібностями, дізнавшись про цю пригоду, теж вичитував йому. І майор наш узяв це до відома. Вже як, примі-
ром, хотілося йому добратися до М—го, котрого він ненавидів через наговори А—ва, але він ніяк не міг його "висікти, хоч і шукав приключки, гнав його й підкопувався під нього. Про пригоду з Ж—ким незабаром довідалося все місто, і загальна думка була проти майора; багато хто закидав йому, деякі навіть з неприємностями. Згадую тепер і мою першу зустріч з плац-майором. Нас, тобто мене й другого засланця з дворян, з котрим я разом вступив на каторгу, налякали ще в Тобольську розповідями про неприємну вдачу цієї людини. Давні двадцятип'ятирічні засланці з дворян, що були в той час там і зустріли нас з глибокою симпатією та мали з нами зносини весь час, як ми сиділи на пересильному дворі, застерігали нас від майбутнього командира нашого й обіцяли зробити все, що тільки зможуть, через знайомих людей, щоб захистити нас від його переслідувань. Справді, три дочки генерал-губернатора, які приїхали з Росії й гостювали тоді в батька, дістали від них листи і, здається, говорили йому на нашу користь. Але що він міг зробити? Він тільки сказав майорові, щоб той був трохи розбірливіший. Годині о третій пополудні ми, тобто я й товариш мій, прибули до цього міста, і конвойні просто попровадили нас до нашого повелителя. Ми стояли в прихожій, чекаючи його. Тим часом уже послали по острожного унтер-офіцера. Коли він з'явився, зараз же вийшов і плац-майор. Червоне, вугрувате й зле обличчя його справило на нас надзвичайно тоскне враження: наче злий павук вибіг на бідну муху, що потрапила в його павутину.