Бурхливі кавалерські проводи, які влаштовували мені в Китайському кварталі, були цілком супротивними гнітючим вечіркам у Світському клубі. Контраст, який допоміг мені зрозуміти, котрий з цих двох світів направду мій, і я створив собі ілюзію, що обидва, але кожен у свій час, позаяк з будь-котрого з них бачив, як інший віддаляється з гіркими зітханнями, з якими розлучаються у відкритому морі два кораблі. Передвесільна забава у "Божій волі" скінчилася церемонією, до якої міг додуматися лише погрузлий у сластолюбстві галісійський ксьондз, який повбирав присутніх жінок у вельони з віночками, аби усі вони пошлюбились зі мною у загальному таїнстві. То була ніч великого блюзнірства, коли двадцять дві їх присягнули мені в любові та покорі, а я відповів їм клятвою вірності і опіки навіть на тамтому світі.
Заснути я не міг, прозираючи щось непоправне. Від світанку почав рахувати години, яку вибивав одну за другою годинник на соборі, доки не вдарили грізно сім ударів, з якими мені належало бути у церкві. Телефонні дзвінки почалися о восьмій; довгі, наполегливі, ґвалтовні, вони лунали більше години. Я не просто не відповідав — я не дихав. Перед десятою загрюкали у двері, спершу п'ястуками, а потім лементом знайомих і ненависних мені голосів. Я боявся, що їх вивалять чимось важким, але близько одинадцятої дім поринув у ту наїжачену тишу, яка наступає після великих катастроф. Тоді я оплакав її і себе та від усього серця помолився, аби ніколи більше у своєму житті не стрічатися з нею. Хтось зі святих дослухався до мене наполовину, бо тієї ж ночі Хімена Ортіс покинула країну й вернулася лише по двадцяти роках, щасливо одружена і з сімома дітьми, які могли бути моїми.
Коштувало мені труду зберегти своє місце і колонку в "Діаріо де ля Пас" — після отого публічного скандалу. Однак на одинадцяту сторінку мої замітки перемістили не через це, а через той сліпий напір, яким розпочалося XX століття. Прогрес перетворився на міську легенду. Усе змінилося; літали аероплани, якийсь підприємець викинув з "Юнкерса" мішок з листами і винайшов авіапошту.
Єдине, що лишалося незмінним, були мої газетні замітки. Нові покоління нападались на них, мов на забальзамований труп минувшини, який слід було знищити, однак я не поступався і всупереч свіжим віянням витримував їх все в тому ж дусі. Я був глухий до всього. Мені минуло сорок, проте молоді редактори називали мої дописи колонкою бастарда Мударри[11]. Тогочасний головний редактор викликав мене до себе в кабінет і попросив, аби я пристосувався до нових тенденцій. Урочисто, ніби сам це щойно придумав, прорік: "Світ іде вперед". "Так, іде, — мовив я, — але обертаючись довкола сонця". Він зберіг мою недільну замітку, бо не знайшов іншого роздувача телеграм. Нині я знаю, що мав рацію, і знаю чому. Юнаки мого покоління у життєвій гонитві забули цілком і повністю свої фантазії про прийдешність, поки дійсність не показала їм, що майбутнє зовсім не таке, як вони мріяли, і їх охопила ностальгія. Отут і були мої недільні дописи, мов археологічні реліквії серед руйновищ минулого, і стало ясно, що вони не лише для старих, але й для молодих, які не бояться зістарітись. Замітка вернулася тоді на редакційну сторінку і при особливих оказіях — на першу шпальту.
Тим, хто мене про це питає, я завжди відповідаю правду: не жонатий я, бо курви не лишили мені на це часу. Втім мушу визнати, що для мене це не було поясненням аж до дня мого дев'яносторіччя, коли я вийшов з дому Рози Кабаркас, поклавши більше ніколи не кидати виклик долі. Я чув себе іншим. Настрій мені зіпсувався, коли я побачив військових, розставлених вздовж залізної решітки, яка оточувала парк. У вітальні я застав Даміану, яка рачки мила підлоги, і молодість її стегон збудила в мені трепет оної епохи. Вона, мабуть, відчула це, бо прикрилася спідницею. Я не зміг втриматися від спокуси, щоб не спитати її: "Даміано, скажи мені одну річ. Що тобі згадалось?" "Нічого я не згадувала, але ваше питання мені то нагадало". У грудях мені стислося. "Я ніколи не був закоханий", — мовив я їй. Вона зараз же відказала: "Я була". І продовжила, не перериваючи своєї роботи: "Я проплакала за вами двадцять два роки". Серце мені підскочило. Шукаючи якогось гідного виходу, я сказав: "З нас була би добра запряжка". "Зле ви робите, що говорите мені це зараз, — мовила вона, — бо то вже не служить мені навіть розрадою". І, виходячи з дому, повідала мені цілком щиросердно: "Ви не повірите, але я досі незаймана, дякувати Богу".
За якусь хвильку я виявив, що по цілій хаті у вазах стоять червоні троянди, а на подушці вона лишила картку: "Бажаю Вам дожити до ста". Із тим недобрим присмаком сів я докінчувати замітку, яку кинув недописаною попереднього дня. Скінчив я її на одному подиху менш ніж за дві години, і довелось мені скрутити шию лебедю, аби добути її зі свого нутра так, щоб не помітно було мого плачу. В пориві запізнілого натхнення я вирішив завершити її звідомленням про те, що нею я радісно кладу край тривалому й достойному життю без неприємного усвідомлення того, що мене чекає смерть.
Я мав намір залишити допис у приймальні газети і вернутися додому. Проте не зміг. Персонал у повному складі чекав мене, аби відсвяткувати мої уродини. У будинку робився ремонт: риштовання, будівельне сміття на кожнім кроці, але заради святкування його перервали. На теслярському столі стояли трунки для заздоровниць і лежали загорнуті у розцяцькований папір дарунки. Осліплений спалахами фотокамер я сфотографувався з усіма напам'ять.
Утішно було мені побачити там журналістів з радіо та інших міських газет — ранкової консервативної "Ля Пренса", ранкової ліберальної "Ель Еральдо" і вечірньої сенсаційної "Ель Насіональ", яка палкими фейлетонами намагалась послабити напруженість в суспільстві. У тому, що вони разом, не було нічого дивного, позаяк у нашому місті завжди віталося збереження неторканою дружби поміж рядовими, в той час коли маршали оголошували газетну війну.
Також був присутній в позаурочний час офіційний цензор, дон Херонімо Ортега, якого ми прозивали Проява дев'ятої години, через те що він пунктуально приходив щовечора о цій порі зі своїм кривавим олівцем деспота-іспанця. І зоставався доти, доки пересвідчувався, що в ранковому випуску не лишилось жодної безкарної літери. До мене у нього була осібна антипатія: через мій апломб граматиста і через те, що я вживав італійські слова без лапок і курсиву, коли находив їх виразнішими, аніж іспанські, — як то би й мусило бути узвичаєно поміж мовами-близнятами. Перетерпівши його чотири роки, ми врешті-решт змирилися з ним як з власним нечистим сумлінням.