Я через цілий ряд обставин ніколи ні одної статті: Д. Донцова не читав. Я тільки чув про його вплив серед галицької молоді й жалів її, бідну: яка іронія, людина, яку товариство борців за українську державність і самостійність викинуло з себе за співробітництво з ворогами її, учить молодь України, як треба любити Україну, як здобувати ту державність. Чи навчив він, як треба любити й будувати нашу державність, я прикладів цієї науки не бачив, але прикладів ненависті, руйнації, розладу національних сил — це всі могли бачити.
Прихильники Д. Донцова можуть заперечувати ті факти, про які я вище сказав. Я й тут, розуміється, не маю змоги навести нотаріально засвідченої постанови Центрального Комітету УСДРП [про] виключення Д. Донцова з партії, ні про те, що рушійною силою його фашистської "ідеології" була його особиста емоція ненависті і згага помсти, а не різність ідеологічних, чи тактичних принципів, якими він прикривав свої емоції. Одначе, і тут, як і в даних про С. Петлюру та А. Лізинь-кого, виступають історичні факти та закони логіки.
Найголовнішим і кричущим фактом є той, що Д. Донцов ніколи не брав ніякої участі в революційній боротьбі, ні в підготовчій, підривній, підпільній фазі її, ні в одвертій, конструктивній, державній. І соціялісти, і не-соціялісти і до вибуху революції 1917 р. і під час його з постійним риском для своєї свободи, здоров'я, життя брали в ній участь. Д. Донцов — ніколи.
Коли він ідеологічно не погоджувався з соціялістами, але був такий палкий, такий розумний, такий сміливий ї вольовий борець за національну самостійність, то чому він не йшов в український народ разом з іншими не-соціялістами, чому не організував душу й тіло української нації для боротьби за визволення? Чому, коли оті "м'ягкотілі нездари" сиділи по тюрмах за ту боротьбу, Д. Донцов сидів по галицьких і віденських кав'ярнях?
Це є факт.
А коли вибухла революція і українські борці всіх напрямів, соціялісти і противники соціялізму, дружно кинулись до відродження української державності, коли всяка людська українська сила була на вагу золота, й приймалася керівними організаціями з одвертими обіймами, чого Д. Донцоз не спішив як інші з-за кордону на Україну й не віддав свій розум, свою критику, своє уміння й розуміння будови держави, а все сидів по тих самих кав'ярнях? І коли ті борці й будівничі України з крихіток свідомого українства, які лишила нам історія, намагались створити опорну величезній масі руського імперіалізму силу, коли приносили криваві жертви в нерівній боротьбі, чому Д. Донцов не прийшов і не навчив, як зробити чудо, як у кілька тижнів із крихіток національно-свідомого українства перевести в мільйонну національно-несвїдому народну масу свою свідомість? запалити її, організувати, озброїти, повести на смертний бій? Чому? А це, повторяю, є факт, що Д. Донцов ні разу не з'явився на Україні ні до революції, ні під час неї. Через що?
Люди, які знають його особисто, кажуть, що вдачею своєю він є боягуз. Хай так. Хай він до революції боявся попасти в тюрму на Україні за пропаганду своїх ідей і волів їх пропагувати по галицьких кав'ярнях. Але чого йому було боятись під час революції, коли всі тюрми й жандармерії були скасовані? Тільки одне логічне може бути пояснення: очевидно, того, що він пам'ятав, за що його було викинено з організації революційних борців, ї не смів показатись на очі свідомому українству. За це говорять закони логіки, такі самі сильні, як і факти.
Я не знаю, чому навчав братів-галичан цей чоловік під час революції 1917 р. і подальшої боротьби української революційної демократії за державність України, але я знаю, що свої виступи проти неї він почав після завершення нашої поразки. Коли лев української революції лежав знесилений, скривавлений, вимучений ворогом, тоді прийшов осел і почав копитом обурено бити його й повчати Західну Україну, як треба було будувати Українську Державу.
Навчання копитом припало до душі ображеним, розчарованим, пригніченим, розлюченим. Вони жадно слухали навчителя, плескали на удари його копита і знаходили в них собі славну сатисфакцію. Так їм, паршивим нездарам, невдахам, слинявим мрійникам-соціялістам, безвольним боягузам, так їм і треба. Так їх, Дмитре, бий того нещасного лева революції і копитом, копитом його, проклятого.
Довгі роки з тріумфом, з насолодою помсти гупав копитом Дмитро і так угупав фашизм у душу розчарованих, що став їм за пророка й ікону.
Але, коли настав час поразки західноєвропейського фашизму в боротьбі з світовою демократією, коли німецький нацизм, слухатись його навчав і кликав Д. Донцов, виявив себе ворогом українського визволення, коли іконоприклонники Донцова на свойому болючому досвіді переконались, що ні фашизм, ні нацизм у досягненні їхньої мети, мети створення української самостійної держави, не можуть і не хочуть помагати, у них почалось критичне ставлення до свого навчителя, вони почали помічати, що це не ікона, не пророк, не проповідник якихось нових творчих ідей, а просто злий, помстливий осел Революції. І тоді їм почали ставати помітними і всі характерні риси цієї істоти, його боягузтво, його неуцтво, І його непогодженість слова з ділом. І в результаті дійшло 1 ' вже до того, що мені особисто один із проводирів ОУН (р) недавно сказав: "У нас в організації кажуть: Донцов це той дзвін, що до церкви скликає, а сам у ній не буває".
10. СУЧАСНІ ПОЗИЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ.
А одночасно з цим почалась у націоналістів і переоцінка їхніх концепційних позицій. А надто коли передові елементи їх, активні, бойові елементи, у яких слово погоджується з дією, стикнулись з реальною і соціяльною дійсністю на Україні, коли їхня активність примусила їх стати ближче до широких мас народу і коли вони побачили, що з самим гаслом "за Україну" до тих мас підходити не можна, що конче треба визначити, за яку саме Україну кликати битися. І тут оті дієві борці за національне визволення прийшли до того самого висновку, на якому стояли дієві борці в Центральній Раді, які казали, що самим гаслом "за Україну" потягти маси на здобуття її самостійності неможливо, що конче треба масам сказати, що та Україна має бути вільна не тільки від національних, але й соціяльних панів, до якої б національності вони не належали. Революційні, дієві націоналісти самі побачили, що замовчування цього додатку пояснялось народом так, що агітатори хотіли панської України, що вони хотіли чужих панів вигнати, а на їхнє місце посадити своїх.