Вороги наші на всякі обдурні обіцяння можуть піти. Ім'я Петлюри, знову широко проголошуване ворогами, налякало б широкі маси, одних воно штовхнуло б в обійми ворогів, а других кинуло б у братовбивчу боротьбу з петлюрівцями (як це було вже, на жаль, на Україні). Ім'я Петлюри могло б спричинятись до громадянсько? війни на Україні, війни українців проти українців. А цього ворогам нашим тільки й треба, ця боротьба, крім того, що ослабила б українство, відняла б у нього поміч "зовнішніх сил", викликавши в них недовір'я до здатності українства до самостійності.
Отже, коли Українська Національна Рада хоче уникнути цього страшного зла, коли дійсно хоче визволення нашого народу, вона повинна виробити іншу програму, створити інший свій склад, стати під інший прапор, такий прапор, який викликав би в великої більшості нації довір'я, любов, ентузіазм.
16. НОВА ПРОГРАМА І НОВИЙ СКЛАД НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ.
Який же саме склад повинен створитися? Повторяю: склад емігрантської Національної Ради повинен одбива-ти склад населення усієї України. Пригадаймо: складається він з трьох нерівних частин: кляси комуністичної бюрократії, себто кляси економічного, політичного й національного всебічного визиску і гніту. Друга кляса: кляса опанованих, визискуваних, гноблених. Третя кляса, невелика кількість людей, яка прагне тільки національно-державного визволення, і готова повернути старий соціяльний лад з його приватною власністю і поділом на кляси соціяльно панівні та соціяльно підлеглі.
Викинувши представництво кляси комуністичних панів, яких в еміграції немає (принаймні, в одвертому вигляді), українське емігрантське громадянство повинно послати в свій орган представників відповідно до тих двох течій українського населення з програмою, відповідною до його програми. І таким чином у Національній Раді було б тільки дві течії, "чи партії",— "партія всебічного визволення" і "партія однобічного визволення". Провід Національної Ради за законом демократії, яка ніби визнається всіма теперішніми групами, належав би, розуміється, більшості, себто, партії всебічного визволення. Повторяю: на Україні всі колишні партії померли і силою соціяльно-економічного процесу, що стався там,
більше не мають шансів на відродження. Соціяльно-по-літична структура там одповідатиме структурі економічній. Отже, й тут, у цій маленькій частинці всієї нації, повинно бути відповідальне спрощення.
Тепер в еміграції дуже дебатується питання власності, а надто земельної. І на цьому грунті виникає розходження між групами, які в своїй соціяльно-політичній суті не дуже різняться між собою (наприклад, між двома організаціями тої самої течії, яка носить назву Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП).
Одні групи, углядаючи прагнення українського селянина бути вільним, ні від кого не залежним хазяїном своєї праці, стоять за визнання власності на землю трудового характеру, "трудову земельну власність". Інші течії, пам'ятаючи з старих часів зло, яке походило від приватної власності, відкидають її в визволеній Україні.
Так само розходження викликає питання власності на фабрики, заводи, копальні й т. і. Вся індустрія тепер націоналізована. Власником її є держава. Як бути з нею по визволенні? Ліміти в стані націоналізації? Чи повернути частину в приватну власність? Чи передати частину кооперації? Погодження немає і досягти його при такій постановці питання, очевидно, надзвичайно трудно. Емігрантські групи розглядають його з старого штандпунк-ту, з штандпункту старих соціяльно-економічних відносин на Україні. Але, повторяю, відносини ці там спростились, все звелось до двох форм зла: національно-політичний гніт і визиск праці. З цього погляду і треба розглядати все питання.
Щодо першої форми, то тут розходжень немає: цілковите радикальне знищення всякого національного і політичного поневолення, Самостійність України і Демократія. Вся нація прийме це розв'язання з захватом. А щодо другої форми зла, то... таке саме цілковите знищення її, знищення визиску нації сприйметься величезною більшістю її з таким самим захватом. Бо зло є не в факті власності, а в факті експлуатації праці засобом власності. І при такій постановці питання, мені здається, всі елементи української еміграції, які щиро прагнуть знищити всякі форми зла на Україні, можуть погодитись між собою.
Знищити визиск праці! Визиск праці буває тільки при найманій праці. Отже, треба знищити найману працю. Не власність забороняти, а найману працю. Кожний селянин, чи кожний громадянин може мати яку хоче земельну чи іншу власність, але з умовою: що він не матиме на ній наймитів. Власник землі чи майстерні, чи фабрики, чи копальні може їх мати у якому хоч розмірі, але обробляти землю чи працювати на своїй фабриці він повинен своїми руками. Всяка стороння робоча сила, закликана для помоги йому, автоматично стає співвласником його власності з відповідними правами на неї й на прибутки від її експлуатації.
Логіка примушує думати, що ні один визискуваний по панських економіях, по куркульських хуторах, по колгоспних чи радгоспних каторжних господарствах селянин, який мріє бути хазяїном у себе, на свойому клаптику землі, не буде проти такого закону. Не мати найманої праці? Та ради Бога, не треба її йому, аби його самого не було гнано на таку працю, він сам, своїми руками й своєї родини виробить собі свій вільний, незалежний ні від кого хліб. Він може обробити десять, двадцять, сто гектарів? Він може їх купити? Будь ласка, купуй і обробляй хоч і сто, роби чудо, але сам своїми руками.
Тут виникає питання: а як же бути з колгоспами та іншими колективними советськими господарствами?, Землі їхні, розуміється, будуть поділені в приватну власність. І цього не треба було боятися. Та партія, яка з тих чи інших мотивів опиналась би цьому, не мала б ніякої прихильності в українського селянства. Повторяю: зло не у власності, а від визиску праці. Але від поділу колгоспних земель на приватну власність зла визиску праці ще немає. Трудність може бути з розподілом майна ліквідованих советських колективних господарств. Будівлі, машини, різне складне знаряддя поділити не можна. Очевидно, його треба було б приділити на колективний ужиток, на колективну власність. Такий ужиток показав би користь великої колективної власності на засоби продукції. Страх перед "колгоспами", огида до них напевне ще довго відштовхуватиме селян од самого слова "колективність". Але з часом вони на практиці життя побачили б різницю між "колгоспами" і новими формами вільної спільної (колективної) праці.