— Я там не була,— сказала Люба.— Я заховалась в яслах у соломі.
— Ти й звідти все бачила, як миша з нори,— сказала крізь рушник Марійка.
— Цирк, просто цирк,— сміялась Люба.
— Ти, Любко, розповідай толком,— нервувався Серьожка, думаючи, що все це має якийсь зв'язок з листівками.— Розповідай по порядку!
— Ідемо ми вранці на пташарню,— слухняно почала Люба,— коли бачимо — на фермі легкові машини між корпусами. А тут Вінько якраз біжить, батогом вимахує. "Давайте,— каже,— дівчата, в овечник, німці овець на пластинку записуватимуть". Вбігли ми в кошару, аж там повно: ходять між вівцями і шеф з перекладачем, і ще якісь німці з ними, і управитель, і зоотехнік, і наші робітники — свинарки, чабани, фуражири. Німці з якимись булькатими апаратами носяться, штовхаються між овець, як вовки, щось поджеркують, а перекладач пояснює. "Буде,— каже,— передача, піде звідси по всій Європі. І в Францію, і в Бельгію, і в Голландію", і ще кудись. Як, мовляв, швидко відновляється на Україні господарство без більшовиків під німецьким проводом. Під боком у фронту, мовляв...
— Де той фронт! — зітхнула тьотя Даша.
— Вони й прибрешуть... Фронт поруч, мовляв, а ми вже керуємо, наводимо лад, і Україна під нашою рукою щаслива...
— То, мабуть, від Геббельса,— висловив догадку Серьожка.— Від обербрехуна.
— Поставили вони якийсь апарат,— розповідала збуджено Люба,— шеф став біля нього і сказав промову. Нічого ми не розібрали, тільки "украшен" "швайнен", "мільхен"... Потім перекладач звертається до чабана і каже: "їм треба, щоб баран забекав".— "Хай бекне",— каже дід чабан. "Так він не бекає".— "А що ж я йому зроблю, коли не бекає?" Крутили, крутили того барана, а він ні бе ні ме. І шеф розсердився, і перекладач теж. Знову до чабана: "Ми не маємо часу чекати, ми поспішаємо, треба, щоб баран бекнув!" Чабан мовби злякався, виструнчився по-солдатському. "Я ж кажу, хай бекне,— відповідає він і дивиться у вічі перекладачеві.— Хіба ж я йому забороняю?" А баран витріщив баньки на шефа і мовчить.
А шеф на нього і теж. мовчить. Тоді один з фашистів розлютився і, недовго думаючи, сам по-баранячому: "Бе! бе! бе!.." Ми пирскаємо з Марійкою в рукав, а німець — той і не всміхнеться.
— Коли він бекав, на нього всі вівці дивилися,— чмихнула Марійка крізь рушник.
— Чекайте, це ще не все! — вигукнула Люба.— Після цього вони стали скликати всіх і штовхати в тамбур. Я, наче мене хто напоумив,— плиг у ясла і прищулилась, лежу, в щілинку виглядаю. , <
— Я теж в ясла хотіла, так він мене за плече вхопив,— сказала Марійка,— "Панінка, сюди!" — кричить...
— Я бачила, як і тебе, і діда Левона вхопили, і Вінька, доярок, і свинарок, і навіть зоотехніка схопили заодно. Зігнали в тамбур, виставили в два ряди, як хор, а спереду навпроти них апарат той, що записує...
"Співайте якусь українську",— наказує перекладач. Всі переглянулись між собою і мовчать. "Що ж ви,— каже,— мовчите? Хіба ви,— каже,— не знаєте українських пісень? Український народ співучий... Тож починайте". А всі знову мовчать.
— А в Наташі сльози кап-кап,— каже Марійка.— В неї ж такий голос!.. Завжди виводила!..
— Тоді шеф щось миркнув перекладачеві, і цей теж вліз і став поміж фуражирів. "Добре,— каже,— я сам почну, але хто не підтягуватиме... дивіться мені". І почав:
На вгороді ве-ерба ря-а-а-сна...
— І що ж,— Серьожчині очі стали великими, а чорні стрілки брів злякано скакнули вгору,— підтягували?
— Підтягували,— стримуючи сміх, розповідала сестра.— Дивиться шеф, справді, роти у всіх відкриваються, наче тягнуть усі, а чути тільки одного перекладача, що реве, як бугай. Німці нервуються біля своїх апаратів. А шеф тим часом підходить до діда Левона і наставляє вухо йому до рота. А тоді — хляп діда по вуху. "Ти,— каже,— симулянт, ти,— каже,— не співаєш". Підходить до другого, а той також рота роздирає аж до вух, а звуку не дає ніякісінькогої І третій, і четвертий — всі так лише позіхають, як риби. Наче хор німих.
— Коли він, перевіряючи, наставив вухо до мого рота,— сказала Марійка,— я хотіла плюнути йому в вухо. Таке волохате... Аж злість взяла!
— А ти теж тільки губами водила? — спитала Марійку тьотя Даша.
— Атож. Ще співати йому... Всі зівають, і я зівала. Він мене за руку як щипоне і сичить: "Ти осель!"
— А що потім було! Ой, що ж було! —Любка захоплено глянула на подругу. Марійка, світячи з-під рушника, підбадьорила її очима.— Шеф швидко заговорив до перекладача, той знову вискочив до нього, потім оскалився до робочих, як підлиза, і перекладає: "Це, мабуть, старовинні пісні, і молодь уже їх не знає. Виберіть, дівчата, самі собі до смаку таку, знаєте, голосну, широку, українську, ну?" І раптом,— Люба аж задихалась від сміху,— раптом я чую Марійчин голос:
Широка страна моя родная...
Серьожка гаряче, як крізь сльозу, глянув на Марійку:
— Невже? Так і почала, Марійко?
— Так.
— Так, як учора ми тут з тобою співали, Серьожко! — вигукнула Люба.— Тільки перекладач не дав їй далі. Крикнув щось шефу, шеф витріщив очі і з розмаху її кулацюгою просто в обличчя. Вона і впала!..
— Я не впала,— сказала Марійка тихо,— мене чиїсь руки ззаду підхопили і підтримали.
— А шеф лютий, аж посинів... Почав усіх товкти, хто під руку попадеться. Навіть свого перекладача ледве в пику не затопив. Сміха!.. Потім посідали в машини і загурчали до контори.
— Не до контори, а до полонених,— поправила Марійка.
— Ага, я й забула, Вінько-водовоз казав же... Він, на бочку й за ними погнався.... "Шеф,— каже,— думав, що коли полонені під конвоєм, так одразу йому заспівають".
— Теж не співали?
— Стояли, кажуть, всі, як один, зціпивши зуби,— навіть рота ніхто не розтулив. Шеф наказав з усіх зняти сирицеві постоли, які він їм видав на тому тижні, і ганяти босих по снігу три години...
— Я ж казала, що там усі наші,— підшморгуючи розпухлим носом, промовила Марійка.— Бо як тільки їх пригнали з полтавського табору, то перекладач спитав, хто з них перебіжчик, тобто сам перебіг до німців. "Вийдіть,— каже,— такі, пан шеф дасть вам легшу роботу".
— І багато вийшло?
— А ні один! Стоять і в землю дивляться...
— Серьожко,— звернулася до брата Люба,— а то й справді такі апарати, що і в Франції могли б усе крізь них почути?..