А зійди нагору, поглянь — диво! окраса з окрас прекрасних.
Не вірю, коли кажуть: "давайте, без містики! навіщо віра в чудо? ми реалісти."
Чи ви не діти, ідо переходять по перетоках? Самі собі все збіднюєте.
Життьова річка, з джерела — до моря. Мелодія сонця: звичайно, для некамінних.
* * *
Я — немаєтний! і місця робочого немає. Дістаю світлицю: не зрівняють.ся мармурові палати в палацах.
Лямпа могутня — володіє життям; троянду воскрешає.
Картини по стінах!., он труд намальовано: грабарі пісок беруть і кран повертає журав'ячу шию; он отара: пес підганя неслухняних, "чи так я роблю?" господаря поглядом питає; он матінка і дитя, що тільки-тільки почало ходити в пурпуровій льолі: схиляється і потік торкає, чи справжній? он закохані голубляться, при жоржинах стоячи, шепчуть, а що, це всі знають; он книжку хтось читає; он бабуся миє сороченятко.
Музична розрада: концерт щебетучий! На вишині, в покутті голубому-голубиному, ікони, вірніш — непізнані через їхню велич і святість, відсвіти від образів Творця і всіх могутностей неба.
Така світлиця, — чи зрівняються палати?..
Чую: пісня з роси розкривається маківкою в високу вічність світла.
Записуй та кажи спасибі!
* * *
Від проміння шкіра злазить на плечі; а холодно — вітер і річка.
Уявляю: шляхетні мечники вийшли з давнини, над-біднили надто заможних, надбагатили надто вбогих.
То, навіть від справедливого, але все ж насильства, нації перевернуться в жебраків, а горлоріз — зверху.
Ящірка проз лікоть прокралась.
Хвіст відбито; нерівний біг. Під пащекою і на чер,ев-ці яснозелена, спинкою темнобрунаста, цяточки вподовж. Витончена мережка по боках, мов давній орнамент.
Багато всякого! муравч мандрують чергз доріжку, лізуть на коліно, кусаються. Оси дрібні, ненабагато більші від мурав'їв. Зате, як розхмарило (білі черепахи розпливлися від сонця!), тоді — літак: колосальний, "надфортеця". Гуркіт, ніби потяг в небі.
Нзмає в повітрі огненних драконів, як було в сиві століття; — ящірки в траві.
Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди. Хочемо — не хочемо, зміниться: буде, як Євангеліє кажг. Бо — на небі сонце. Ніхто не вразить його, не торкне, хоч хай всі звірі світові визлоблюються під тинню. То так, як сонце в небі, Євангеліє в серці. Най-могутніше. Сяйво від нього — в сфері, що найперша.
Все буде, як воно каже. Буде.
Ось нарочито: проходять дві дівчини, дві красуні... одна тримає в руці, піднявши й одвівши на сторону, ящірочку за хвостик. Дивіться!
В старовину дракон ласий був на красуню: брав їсти. Тепер красуня, сміючись, тримає за хвостик останнього дракончика.
Все зміниться, щоб здійснити соняшний закон.
Найбільшої хоробрости вимагає прощення. Так: щиро простити образу в стані озлоблення, вимагає героїзму.
І супостатам простити?
Звичайно! Як зробив Ісус Христос. Розп'ятий поруч розбійник покаявся — Спаситель простив. Нерозкаяного — ні.
Є речі, неможливі для думки, бо вона в один бік, почуття в другий. Аж поки зійдуться, як місяць і сонце: одне вночі, друге вдень.
Буває, що разом на небі.
Чи ні, не так!.. Пляцета вся — до сонця; її ж від швидкости в мертве поле кидає. Зрештою, ходить на повній доріжці.
Всім простити! (можливо, про вийнятки судді ска* жуть).
Крізь розжеврені хмарки — виголошення сонцеве... всім! крилатим, що на гілках; і тим, що протоколи пишуть.
За стінами природа: стосвічник до Царських воріт, завішених блакиттю.
Там свіжіти кров*ю, духом могутніти, просвітлятись очима...
Щоб зрозуміти: прощення — найтяжчий іспит хоробрости.
Травиця — наче горить за парканом (наче рукав життя).
Дорога древня. Півтисячоліття тому возили камінь, замок будувати, а он біля Дунаю — принцеса жила. Над вежами залізні прапорці чорніють. Бойовиті! Старовина: з,лМОК, місяць, дорога над кручею.
По згір'ю розбіглися: чорняві вишні, берези зовсім біляві; дивляться вниз, як весна простилає скатерть.
Дунаєві сподобалось; і птах перевіряє, все перевіряє клявіші: від найвищого — до листка, що над хвилями. Розсипає серце.
Безмов'я навкруги.
(Ніби — про мармуровий двірець мрія в берези; в вишні — про долю дівочу).
Дунай спішить, як сонце щит подало: "віднеси до моря!" де — синє; спішить, вербам ледве — прощайте! — хлюпне.
За люблені пари ходять над берегом; знов серце всім господар, передбачити хоче. Сонце знак подасть, •— поцілунок.
Річка в один бік, голуби в другий.
Долина вся нам відкрита; розлучимось, ніколи не
воскресне...
* * *
І як злагоджено! Одні в норі чорніють, другі в голубизні купаються.
Мабуть, найістотніша природа жахливо ріжна: пташки спервовіку прагнули сонця, жуки — в землю.
Немов між людьми.
Склав хтось пісню, ну, пташка — що?., радіє; жук, той інакше: врився, ненависницьки зирка, бо успіх ближнього — йому смертельна образа.
"Хто сміє непогану пісню скласти? Лиш я маю право! Всім казатиму: то — нецінь, взагалі, як не я зробив, казнащо, а як я, шедевр, кажіть і ви, бо
пилякою обвію..."
До мосту жовтогруда перепурхнула, звідки річка вібрує потоками свічок...
теж: віддзеркалює радість неба; як дві схилені маргаритки.
Щодня нова; через камінці — направо, наліво, прямо (дно видно!) дзюркотить; сітка з світла ритмічна.
Мені груди ваготою з зими нахриплені; чую: пензель сонця хвилю бальзамову водить.
А он — жук по піску; як ніч, спиняється. Глипа на маргаритки, наче на образу собі. Вусики вигинає. По-верта, мініятюрний чорний віл, під осокорини.
Ледве відповз під тінь, аж тут на листя, вгорі над ним, — моторна, гостропера... туди й сюди зиркнула.
Пощебетала захоплено і далі, до небесних тополь.
Доженіть її!
♦ * ♦
Груші, наче до церкви: в білому; на горбах — згі-р'ях — долинах — ... слухають сонце.
Воно ясножовтг (подіб'я кульбабки!), сповнило сад і с гало; застигло на цілий ранок.
Одна птиця весь час методично і невтомно:
...кі-кікс, кі-кікс, кі-і-і...
І друга лунко-лунко і роздільно пробує флейту: ...кфґ-кфі'-кфі4...
І третя, пролігаючи низько і стурбовано ховаючись: ... кжа-кжа-кжа...
І четверта, недалеко перепурхнула і раз за разом: — ксвіть! ксвіть! ксвіть!
І п'ята граціозно і ласкаво — десь над головою:
— стріті — тс літе...
І шоста перелітає і без кінця, голосно, знижуючи тон на останньому складі: