Жанна широко розкрила очі. Жінка ж, начебто довіряючи їй якусь дорогу заповітну таємницю, тихесенько шепну ла їй в саме вухо:
— Це щоб убити мого дівера!
Посміхаючись, вона швидко зняла перев’язку і показала на своїй повній білій руці, якою не володіла, наскрізну рану від стилета, майже загоєну.
— Коли б я не була така ж сильна, як він, — "г— сказала вона, — він би убив мене. Мій чоловік не ревнивий, він мене знає, і до того ж він, як ви самі бачили, хворий, а це заспокоює кров. Я чесна жінка, пані, але мій дівер вірить усьому, що йому кажуть. Він ревнує замість мого чоловіка і, певно, не заспокоїться. Коли ж я матиму маленький пістолет, я буду спокійна і певна, що зможу помститися.
Жанна пообіцяла прислати зброю, ніжно поцілувала свою нову подругу й поїхала далі.
Решта подорожі була суцільним сном, безперервними обіймами, п’янкими пестощами. Жанна не бачила нічого — ні краєвидів, ні людей, ні місць, де вони спинялись. Вона дивилась тільки на Жюльєна.
Тоді почалася для них дитяча й чарівна інтимність, сповнена пустощів кохання, безглуздих і чарівних словечок, найменувань ніжними прізвиськами всіх куточків, вигинів і складок тіла, що уподобали їхні уста.
Жанна завжди спала на правому боці, її ліва грудь часто виглядала вранці з-під сорочки. Помітивши це, Жюльєн назвав її "втікачкою", а другу "влюбливою", бо її рожевий вершечок здавався більш чутливим до поцілунків.
Глибоку доріжку між ними прозвали "матусиною алеєю", бо він невпинно прогулювався по ній, а друга інтимніша доріжка була названа "шляхом до Дамаска", на спомин про долину Ота.
Коли вони приїхали в Бастіа, треба було розплатитися з провідником. Жюльєн порився в кишенях і, не знайшовши підходящої монети, звернувся до Жанни.
— Дай мені на схованку ті дві тисячі франків, що дала тобі мати, бо ти все одно ними не користуєшся, в моїй же кишені вони будуть у більшій безпечності; до того ж мені не доведеться розмінювати грошей.
Жанна віддала йому свій гаманець.
Вони прибули в Ліворно, побували у Флоренції, Генуї, об’їхали всю італійську Рів’єру.
Одного ранку, при північно-західному вітрі, вони знов опинилися в Марселі.
Два місяці минуло вже від часу їхнього від’їзду з Пепля. Було 15 жовтня.
Охоплена буйним холодним вітром, що, здавалось, прилітав з далекої Нормандії, Жанна засумувала. Жюльєн з деякого часу немовби змінився, здавався втомленим, байдужим, і вона боялася, сама не знаючи чого.
Вона відклала повернення додому ще на чотири дні, не наважуючись покинути цю прекрасну сонячну країну. їй здавалося, що вона завершує коло свого щастя.
Нарешті вони поїхали.
В Парижі мали зробити всі покупки, щоб остаточно оселитися в Пеплі. Жанна мріяла накупити всякої всячини завдяки матусиному подарункові, але перша річ, про яку вона згадала, був пістолет, який обіцяла молодій корсікан-ці з Евіза.
На другий день після приїзду вона сказала Жюльєнові:
— Дай мені, мій коханий, матусині гроші, бо я хочу дещо купити.
Він обернувся до неї з виразом незадоволення на обличчі:
— Скільки ж тобі треба?
Вона здивовано пробурмотіла:
— Та… скільки захочеш.
Він відповів:
— Я дам тобі сто франків, тільки не розтринькуй їх.
Ще більш здивована і збентежена Жанна не знала, що їй
сказати.
Нарешті вона, запинаючись, промовила:
— Але… я дала тобі ці гроші, щоб…
Він не дав їй договорити:
— Так, звичайно. Чи вони будуть у твоїй кишені, чи в моїй, — це вже байдуже, коли ми маємо спільні кошти. Я ж не відмовляю тобі; сама бачиш, я даю сто франків.
Не сказавши жодного слова, вона взяла п’ять золотих монет, але вже не наважувалася попросити в нього ще грошей і нічого не купила, крім пістолета.
Через тиждень вони вирушили в Пепль.
VI
Батьки і слуги чекали їх коло білої огорожі з цегляними стовпами. Поштова карета спинилася, і почалися нескінченні обійми. Матуся плакала; зворушена Жанна теж витерла дві сльозинки; батько нервово ходив туди й сюди.
Поки вносили багаж, Жанна перед каміном у вітальні розповідала про свою подорож. Цілий потік слів виливався з її вуст, і за яких-небудь півгодини вона встигла вже
переказати все, крім, можливо, деяких маленьких подробиць, про які забула в такій швидкій розповіді.
Потім вона пішла розпаковувати свої речі. Схвильована Розалія допомагала їй. Коли ж усе було скінчено, коли білизну, вбрання, всі туалетні предмети було розкладено по місцях і покоївка покинула свою господиню, Жанна сіла, відчувши легку втому.
Запитавши саму себе, що має зараз робити, вона почала шукати якихось занять для розуму чи для рук. Не маючи жодної охоти знов іти до матері, що дрімала у вітальні, вона надумала було вийти прогулятися, але надворі здавалося так сумно, що вже саме споглядання з вікна завдавало тяжкого смутку її серцю.
Тоді вона зрозуміла, що їй вже нема і ніколи не буде чого робити. Всі її молоді літа під час перебування в монастирі були віддані думкам про майбутнє, мріям. Невпинне зворушення цих надій так сповнювало тоді її час, що він спливав зовсім непомітно для неї. Потім, як тільки вона покинула суворі мури, де розквітли її мрії, раптом прийшло її сподіване кохання. Той, про якого вона мріяла, якого зустріла, покохала, з яким уже через кілька тижнів одружилась під впливом якоїсь раптової рішучості,— цей чоловік прибрав її до своїх рук, не давши часу опам’ятатись.
Та ось принадну дійсність перших днів заступила та буденна дійсність, що замикає двері для безмежних надій, для тривожних сподівань невідомого. Так, сподівання закінчилися.
Отже, і робити їй нічого, — ні сьогодні, ні завтра, ніколи. Жанна відчувала все це неясно, неначе якесь розчарування, наче згасання своїх мрій.
Вона підвелась і, наблизившись до вікна, притулилась чолом до його холодних шибок. Потім, деякий час подивившись на небо, по якому пливли темні хмари, наважилась вийти.
Невже це та сама місцевість, та сама трава, ті самі дерева, що були в травні? Куди ж поділося веселе, осяяне сонцем листя і той зелений поетичний газон, де золотились кульбаби, де червоніли маки, де сяяли маргаритки, де, наче прив’язані невидимими нитками, тремтіли химерні Жовті метелики? А це повітря, що так п’янило, сповнене життя, пахощів, життєдайних атомів, — де воно зараз?