— Сили небесні! — вигукнув я другого дня, коли, надаремне шукаючи своєї красуні, облазив дах, горище, льох та всі закутки в будинку й невтішний повернувся додому, коли, оскільки та крихітка не сходила мені з думки, навіть смажена рибина, що її дав мені господар, подивилась на мене з мисочки її очима, через що я вигукнув у нестямному захваті: "Чи це ти, моя мріє?" — і з'їв її одним духом; отже, другого дня я вигукнув: — Сили небесні! Невже це кохання?
Трохи заспокоївшись, я, як ерудований юнак, вирішив остаточно з'ясувати свій стан, тому відразу почав вивчати, щоправда, не без напруження, "De arte amandi"(1) Овідія, а також "Мистецтво кохання" Мансо, але жодна з ознак закоханості, поданих у тих творах, до мене не пасувала. Нарешті я пригадав, що читав у якійсь п'єсі, нібито розкошлані баки(2) і байдужість до всього — ознаки закоханості. Я глянув у дзеркало — господи боже, мої баки були розкошлані! Господи боже — я до всього, крім своєї коханої, збайдужів!
(1) "Мистецтво кохання" (лат.).
(2) Кіт має на думці Шекспірову комедію "Як вам це сподобається", Дія третя, ява друга. (Прим, автора).
Тепер, коли я вже знав, що справді закохався, в душу мою вернувся спокій. Я вирішив як слід поповнити свої сили їжею і питвом, а тоді податися на пошуки тієї крихітки, що цілком заволоділа моїм серцем. Солодке передчуття підказало мені, що вона сидить перед дверима будинку. Я спустився сходами вниз і дійсно зустрів її там.
О, яке то було побачення! О, який захват, яке невимовно приємне почуття кипіло в моїх грудях! Кицькиць, — так звали крихітку, як я потім довідався від неї, — Кицькиць сиділа на задніх лапах у граційній позі, а передньою вмивалася — раз по раз проводила нею по щічках та за вухами. З якою незрівнянною грацією вона виконувала в мене на очах те, чого вимагала охайність і елегантність, їй не потрібне було жалюгідне мистецтво туалету, щоб іще посилити чари, даровані їй природою! Я наблизився до неї чемніше, ніж першого разу, і сів поряд. Вона не втекла, тільки уважно оглянула мене й опустила очі.
— Найпрекрасніша, — тихо почав я, — будь моєю! [447]
— Відважний коте, — збентежено відповіла вона, — відважний коте, хто ти? Звідки ти мене знаєш? Коли ти такий щирий, як я, то скажи і присягайся мені, що ти справді мене кохаєш.
— О, — захоплено вигукнув я, — присягаюся жахами Орка, священним місяцем і всіма іншими зірками та планетами, які світитимуть цієї ночі, коли небо буде безхмарне, присягаюся ними, що кохаю тебе!
— І я тебе також! — прошепотіла крихітка і, зворушливо засоромлена, прихилила до мене голівку.
Розпалений пристрастю, я простяг до неї лапи, щоб пригорнути її до себе, та зненацька два велетенських коти з пекельним вереском напали на мене, жорстоко мене покусали, подряпали й до всього скотили в канаву, де я мало не втонув у брудних помиях. Я ледве вирвався із пазурів тих кровожерних тварюк, що не виявили до мене ніякісінької пошани, і, нявкаючи з ляку не своїм голосом, вилетів сходами нагору.
— Ну й вигляд у тебе, Муре, ха-ха-ха! — засміявся господар, побачивши мене. — Я вже здогадуюсь, що сталося. Ти пустився в пригоди, як "кавалер, що блукає лабіринтами кохання", і тобі добре перепало!
1 хоч як мені було неприємно, господар знов зареготав. Потім він звелів служниці налити в шаплик теплої води і кілька разів безцеремонно занурив мене в неї. Я почав пирхати, чхати, нічого не чув і не бачив, але господар не зважав на це. Потім він щільно загорнув мене в клапоть фланелі й поклав у мій кошик. З люті і болю я був майже непритомний, не міг ворухнути жодною лапою. Та незабаром від тепла мені полегшало, і в думках з'явився якийсь лад.
— От іще одне гірке розчарування в житті! — почав нарікати я. — Отже, це й є кохання, яке я так натхненно оспівував, це й є те найвище щастя, що дає нам невимовну насолоду й підносить нас до неба! Ох, а мене воно втелюжило в канаву! Я відмовляюся від почуття, яке не дало мені нічого, крім подряпин, огидного купання й ганебної фланелі, що в неї мене загорнули!
Та не встиг я обсохнути й опинитись на волі, як Киць-киць знов постала в мене перед очима, і я, ще не забувши пережитого приниження, з жахом визнав, що й досі закоханий. Зусиллям волі я опанував себе і, як належить розумному, освіченому котові, почав читати Овідія, бо добре пам'ятав, [448] що в "Ars amandi" зустрічав також рецепти проти кохання. Я прочитав строфу:
"Venus otia amat.
Qui finem quaeris amoris,
Cedit amor rebus, res age, tutus eris!" (1)
Ідучи за цим приписом, я з новим запалом узявся до наук, але на кожній сторінці перед очима в мене з'являлась Киць-киць, я тільки про неї й думав, тільки її ім'я читав і писав. Мабуть, міркував я, автор мав на думці не цю працю, а оскільки від інших котів я чув, начебто ловитва мишей — дуже приємна праця, що дає і користь, і втіху, то дуже ймовірно, що "rebus" могло означати й ловитву мишей. Коли стемніло, я подався в льох і рушив понурими переходами, наспівуючи: "Скрадаюсь нишком в лісі я, рушниця на прицілі..."
Та леле! Замість дичини, яку я прагнув уполювати, я бачив її милий образ, він поставав переді мною на кожному кроці. І біль кохання знов почав краяти моє вразливе, зранене серце. Я проказав:
— Глянь на нас, ранкова зоре, променистими очима, ми з Кицькиць — щаслива пара, всі незгоди за плечима.— Так казав я переможно і чекав на райську втіху. Але ба — втекла кохана, забагато в мене спіху!
Так мене, бідолашного, дедалі більше й більше опановувало кохання, що його запалило в моїх грудях якесь лихе сузір'я мені на загибель. Тремтячи з люті, нарікаючи на свою долю, я знов накинувся на Овідія і прочитав у нього таку строфу:
"Exige, quod cantet, si qua est sine voce puella,
Non didicit chordas tangere, posce lyram"(2).
— Ага! Гайда на дах, — зрадів я. — Зараз я знайду свою чарівну богиню там, де зустрів її вперше, і примушу співати, так, співати, і коли вона візьме бодай одну фальшиву ноту, все минеться, я одужаю, я буду врятований!
Коли я виліз на дах, щоб підстерегти Кицькиць, небо було ясне і світив місяць, яким я присягався їй у коханні. [449] Я довго чекав на неї, і мої зітхання перейшли в голосну любовну скаргу.