Чи таки не бачив?
Якщо бачив, то мовчав, бо звільнить начальство, коли взнає про дозвіл на ночівлю — для селянських душ.
Вони ж, змучені, минали чергу, де під смертною напастю люди, стративши добрий образ свій, роздражненими юрбами гдико рвались по хліб.
Катранникам несила на ногах триматися. Діти стуманіли і вже не бачили, куди йдуть, мов почаділи страшно. I мати думала собі: "Це вже смерть дивиться!"
Зарані прибули на вокзал. Навколо — старі і малі, чоловічки і жінки в неуявимому лахмітті і худі, ніби викопані з могил. Лежать і сидять, оточивши будинок, як мурав'ї пень, і розкидавшись по брудному бруковинню та в скверику напроти, між обламаними деревцями. Морозна земля і сніг закриті людьми, що з них поволі відходить життя, зоставляючи, як свій огненний слід в їхніх душах, нестерпну муку.
Притьма схопився рух! — спершу повільний, окремими постатями коло стіни: вони підводилися і тягли кроки в одному напрямі, потім пристали нові, з ширшого круга. Зібрався натовп до сарайчика, біля вокзальних майстерень: покинутого і стемнілого. Крізь широкі двері, давно відчинені, так що порога не знати під снігом, — видно, як висить на мотузку селянин середнього віку; недалеко від ного ніг сіріє торба.
Два пасажири, чисто, але невиставно вдягнені, відійшли від самогубця до чергового станції, що стояв на пероні.
— Повісився чоловік, — кажуть йому, — там, в сарайчику; щось треба зробити.
Черговий мовчить, мов глухий; коли ж вони повторили звістку, тоді стиха їм відповів:
— Слухайте, чого ви хочете? Це тут щодня діється; щодня підбираєм неживих. А щоночі хтось дітей викрадає — з тих, що сплять під дверима. Навіщо викрадає? Вимовити страшно. Тут... десь є така... м'ясорубня, а де, ніхто не знає. Туди й дорослі попадають, — бережіться самі! Я теж не певен, чи завтра стріну потяг.
Пасажири опустили голови і мовчки відійшли від чергового.
Яка не була зморена і затерпла Дарія Олександрівна, стоявши недалеко, — її ніби огнем в серці вдарило від тих слів.
— Не відступайте ні на крок від мене! — з розпукою зашепотіла дітям, стискаючи їхні холодні пальчики.
Смертно змучилася. Навіть торбина, хоч порожня, тільки з рештками малясників, пляшкою води і рушником, стала вагою, мов камінь накочений.
З машин рвалась пара і шипіла; дим тягся — розточувався клоччям: їдкий дим від залізних істот, що загадково пересувалися по блискучих лініях, брязкаючи, скрегочучи, висвистуючи в відповідь на сурмлення і помахи прапорцями і огниками в сутіні.
Туга, пекуча і нелюдська, мов подув підсвіття, обкинулась на всьому обширі півтемряви, розриваній ліхтарями, ніби моторошними слізьми, що на всі боки розбризкують світучий біль, протягаючи його в смуги гіркого проміння.
17
Після нещасливого наступу на млин Катранник занедужав і спізнився піти в добру годину по рештку картоплі. Коли зміг вибратись, побачив свіжі кучугури на вулицях і по всьому полю. Схопилося мести несамовито. В темряві передсвітанку він збився з дороги і всилу натрапив на кагат — вже, як метелиця порідшала. Поки розгріб сніг і прокопав мерзлий шар грунту, виморився геть, задихавшись і впрівши: аж дрижав. Присів на мішок, в затишку від горба і накиданого снігу; спочинув і просох.
Коли відкопав бічний сховок і вигріб картоплю, то пожалів про спізнення, бо частина картоплі згнила. Однак чимало набралося цілої: на тиждень вистачить суп варити.
"...Вернуться мої рідні — нагодую; і чого їх довго немає?" Там, де сходило сонце, розливався блідий огонь по хмарних смугах, при самому обрії, мов сива пожежа, від якої степ обкидали відсвіти — на глибоких заметах. Згодом ще дужче нахмарило і вранішній огонь зник.
Вертаючи від кагату, Мирон Данилович бачив село в тінях, мов погорілий острів. Ні диму з його коминів, ні голосу домашніх тварин, ні круження птахів, ні гомону людського: так тихо, ніби замість хаток з'явився збір трун, накритих дірявими віками з потемнілої соломи.
На своїй вулиці Катранник спостеріг сани, запряжені парокінно, що спинилися якраз біля його садиби. Злізли два гості і підступили до воріт; розглядають хату, курять, сміються, коли сам господар принишк до чужої стіни, на розі, бо впізнав своїх злих: Отроходіна і Шікрятова. Коло пустки, занесеної цілковито, докурили папіроси і різкими жестами, з сумішкою презирства і зухвалості, пострільнули пальцями , недопалки в двір, під вікна, що заліплені снігом. Сіли в сани і погнали — біла курява збилась від копит.
"...Зраділи як! Думають: я мертвий і нікого нема живого з сім'ї, — от чого хотіли".
Похмурим поглядом проводив Мирон Данилович їхні сани, поки звернули за дальні дворища.
Ввійшовши в хату, відразу взявся юшку варити, їв кусники сирої картоплі, бо нетерпеливилося страшенно. Вони ж, ніби живі, ходячи в шлунку, кололи. Але в роті торкались, як цукерки: слина сама вбирала і втягувала в стравохід, даючи відчуття смачності, хоч також була хворісна гіркість, приуявлювана за нею.
Варив юшку і почуттями марив — не самою уявою вже і думкою; здається, всім єством прагнув: хліба. Випар від вареної картоплі помножував жадобу. Хоч би окраєць житній або хоч сухар! І нічого нема ніде. Одна можливість — коло млина. Дивно! — кров і погибель відганяють, рана досі відчутна, і знає думкою чоловік: не дадуть підійти до брами озброєні вартові, вб'ють; а таки, супроти всього, зроджується намір — знов стати по хліб до страшного місця. Надія манить: гляди. змінилося щось після розстрілів і вже хліб видаватимуть. Інші, що діждалися, візьмуть пайку і виживуть, а ти пропав i рідні — з тобою. Де ж вони, так довго?
Здається, покинув би юшку і зразу пішов: так манить млин!..
Юшка була — як "порожня". Картопля в присоленому кип'ячі розбігалась. Посьорбав самої води: зогріти душу; потім, смакуючи, їв картоплю. Все вискріб, що понакипало на чавунці. А сирий картопляний запас розділив і, позав'язувавши в клуночки, сховав для сім'ї: частину в підпіччя, де прикидав ганчір'ям і хмизом, частину під подушками, а частину в сараї закопав і зверху притрусив, як було.
Прокидав крізь сніг доріжки в дворі і знесилився, — мусив зайти в хату. Ліг і затих у сонній знечуленості, не схожій на звичайний сон. Крізь неї зоставалися близькими до почуття — довколишні речі, як їх сприймала, вчувавши, душа. Вернувся до звичайного стану Мирон Данилович враз: почув кроки від воріт і голоси за вікнами. Але це, розбудивши його, вже трохи попереду само було в сні, хоч відбувається в зовнішній дійсності тепер — пізнішою хвилиною. Чудно як. Схопився він і прямує до дверей, коли вже відчиняються: входить дружина з дітьми, така змарніла! — половина істоти, що від'їжджала в місто. І діти також вимучені, мов після короткої, але злої недуги. Всі перемерзли; знітилися і ледве йдуть, як і він сам, назустріч.