На шлях, що слався безконечно, налягали хмари. Посіяв дощик, потім линув так, що враз калюжі стали, але скоро і вщух. На нього не дуже селяни зважали — тільки гнулися, мов колоски.
Хто, вкрай виснажений, падав при дорозі, там помирав; і кожен був близький до того самого: вже здерев'янів почуттями і тільки прислухався, чи скоро самому кінець.
Катранник ступав, зібравши вичерпки сил в одно прагнення, і всі думки — в один вузлик, мов залізний: неодмінно дійти.
20
В районі, куди добувся з іншими, жовтіли установи в кам'яницях. Брама величезного подвір'я тримала напік: "Союзхліб", і дивувала хлібороба страшенно. "Чому союзний? Виходить, то хліб союзу з північчю, звідки накази йдуть, — який союз, коли забрано хліб, а ти вмирай?"
Погляд зосередився на пірамідах збіжжя: крізь дірявий брезент багато зерна видно, промоклого в дощі і підіпрілого.
Сам колір зерна непереможно надив. Ось він — спасенний хліб. Перед очима. Чиста пшениця. Всього мішечок би набрати — сім'я врятується! Однаково ж зерно згниє на мокрому місці. З того, що просипається в грязь, можна тисячі торб наповнити і спасти душі. Ні, і хліб, і люди гинуть. Хто наказав?
Сильна варта обступила пропадущі піраміди, вся з гвинтівками; по-чужому говорить.
Селяни ж, ніби приворожені, дивляться на зерно: худі, як тички, і обшарпані гірш, ніж колись жебраки. Здебільшого сидять або прилягли — скоро їм кінець. Крім лютої голодності, терплять муку від споглядання близького хліба; здається, простягнув руку, ступивши наперед, і — врятований! Досить сирого зерна поїсти, щоб скріпитись: твого зерна, з двору забраного.
Спокуса пожирає кволі душі, як незримий огонь, довівши до півбожевільного самозасдіплення. Прилютувала близькістю пшениці і зв'язала руки, ноги, думки, очі, і позбавила твердої волі — шукати іншого рятунку.
Мерехтливі очима, притягуються до хліба, як снохода до місяця або нічні метелики до полум'я: притягуються і поволі згоряють в недужому жеврінні свого серця.
Катранника борола, мов навіяння, ця біда: він теж. пагточився очима до пірамід. Без марева, в денному вигляді хліб! Ось, близько! Постій отак півдня, і пропав; недуга ду— шевна, скувавши, домучить. Як з ланцюга, виривається він з того заморочення...
Недалеко від сірчано-жовтих дверей райвиконкомівського будинку, в западині мертва людина лежить; обличчя не видно, бо дощова вода, набравшись високо, закрила. Проходить чоловік, поплямлений і небритий, маючи в руці поламану пилку на залізо. Сам собі говорить він, але так, що сторонньому чути:
— Умерла жінка, другий день лежить — і вони нічого... Затупотіли, вбрані в руді ваксовані шкірянки, службовці на виході з дверей, тоді враз Катранник і стрічний поспішили нарізно. Оглянувшись на групу при будинку, селянин подумав: "Прибиратимуть мертву — того й вийшли гуртом; іродові душі, а таки ж люди". Однак, група постояла на східцях, подиміла папіросками, і хоч би хто зиркнув на покійницю, що лежала перед ними! Зійшли наниз і огидливе обминули труп, коло якого світлі брижі біжать на воді. Обминули так, ніби то — дровина, що перешкоджає державній справі.
Катранник, побачивши, як частина службовців повернула йому вслід, пришвидшив крок. Треба сходити в містечкові магазини. Скрізь діди, жінки, діти ходять під вікнами і спиняються перед дверима: їсти просять. Багато померлих, ніхто не прибирає їх. Ось двоповерхова установа, крита ржависто-брунатною бляхою. На першому поверсі відчинилося вікно: повнощокий чорній, нагороїживши френч на плечах, розглядає вулицю і щось жує. Внизу, на тротуарі, підходить бабуся і простягає руку, висохлу, як хмизина:
— Дайте, хоч крихту! Бо вже вмру...
Сизастовибритий слухає в вікні, слухає, жуючи, і ніби аж втішається від жалібного прохання, а враз із брязкотом зачиняє вікно; чути, як клацнула задвижка.
На дверях, крізь скляний прямокутник на бронзових гвинтах, багріла вивіска, з якої Катранник довідався, що тут — редакція часопису "Ленінський шлях". В сосновій рамі з дротяною сіткою, вкріпленій на паркан, висів примірник видання. Поблизу валялася половина часопису, кимсь покинута чи загублена. Селянин зачепився поглядом за статтю, звідки викричано: "Підкуркульники в місті об'їдаються чужим хлібом... не хотять робити в полі... це — саботаж!.." — і далі в такому змісті; багато і густо.
Хотів покласти папір на землю, бо подосадував: "Бач, пикатий, що ковтає в вікні, розбрехався, коли платять; він до землі ні за якого чорта не підійде робити хліб, як ми і наші сім'ї з прадідів". А таки селянин приберіг часописний друк: в дорозі згодиться.
Біля сусіднього домика, їдкого покрівлею, як і редакція, але одноповерхового, стала підвода, вся обкинута парусиною. Сутулуватий службовець, що мав на кільцюватому волоссі кепку з чорної шкіри, метко зскочив на цеглу і, щось крикнувши підводчикові, потупотів до дверей. Там потягнув за дерев'яний держачок, від якого бігла вгору дзвінкова дротина. Потягнув і зразу ж — назад до підводи, відкіля візник перевалював мішок, зверху сивий від випорошеної крупчатки, ніби коло млина. Вхопили вдвох і домчали до дверей, що якраз тоді рвучко відчинилися, бо за ними стояв хтось і ждав, коли впускати. В одну помлу очей мішок щез всередині, після чого обидва носії, за спинами яких дзвенькнув дверний замок, відбігли до підводи, скочили на свої місця і погнали щодуху. Важкий вистукіт розлігся по сірастозеленкавих бруковиках, тьмаво-лискучих після дощу, мов черепи, тісно покладені в грунт.
Переходячи, голодні ставали перед дверима; дід, що хитався, як смертельно поранений, потягнув держачок дзвінкового пристрою — жодного руху і відповіді! Ніби не було ні душі всередині. Прохачі, зболівши нервами від марного ждання, відходили геть.
Зоставалася загадка для селянина, чому вдень тягнено харч? "Мабуть, від страху, що в присмерку люди віднімуть, осмілівши".
Як потік серед цегляних скель, простяглася черга до магазину, де дають кислу капусту. Раптом перехожі почали підбігати поблизу; селянин і собі — туди! — в свіжий і значно коротший "хвіст", що випростовується течією дожидачів, від чого багато крику одних на одних. Зрештою, всі посунули назад, вирівнюючи звичайний порядок.