1-й дворянин
Чи ж повернулись вони до палацу?
3-й дворянин
Ні, принцеса почула, нібито Поліна десь має статую її матері, — на виготовлення її пішли роки, і лише недавно її скінчив уславлений італійський майстер Джуліо Романо.* Якби він мав перед собою віч-ність та міг вдихнути життя у свій витвір, то відібрав би в природи її ремесло, так досконало він її наслідує. Він зробив Герміону такою наближеною до Герміони, що, кажуть, ніби люди звертаються до неї, сподіваючись дістати відповідь. Отож усі вони пішли до Поліни з од-ним нестримним бажанням і вирішили повечеряти в неї.
2-й дворянин
Я так гадаю, що Поліна таки має щось важливе й приховане, бо після смерті Герміони вона двічі, а то й тричі на день таємно відвіду-вала той віддалений будинок. Може, приєднаємося й ми нашим гур-том до їхньої радості?
1-й дворянин
Хто б утримався від того, маючи змогу бути присутнім? Щомиті там народжуються нові радощі. Наша ж відсутність обмежує нашу цікавість. Ходімо!
Дворяни виходять.
Автолік
Тепер, коли б не домішка мого минулого життя в мені, відзнаки полилися б мені на голову дощем. Адже це я привів старого з сином до принца, на його корабель. Я сказав йому, що чув їхню розмову про згорток і ще про дещо. Але він тоді був так заопікований пастуховою донькою, а вона саме починала страждати на морську хворобу, а сам він був не в набагато кращому стані, бурі тривали, й таємниця лиша-лась таємницею. Але все даремно: на мене, відкривача цієї таємниці, кидають тінь мої вади.
Входять пастух та блазень.
Ось і вони, ті, кому я, сам того не бажаючи, зробив послугу. Нині во-ни купаються в розквіті свого щастя.
Пастух
Ну, хлопче, мені вже минувся час мати дітей, але твої сини й до-ньки всі уроджені дворяни.
Блазень
Доброго вам дня, пане. Ви якось відмовились битися зі мною, бо я не є уроджений дворянин. А тепер бачите це вбрання? Скажіть, що ви його не бачите і що ви й досі не вірите, ніби я уроджений дворя-нин. Ну ж бо, скажіть, що це вбрання не є уроджений дворянин! Ска-жіть, що я брешу, ну ж бо скажіть, тоді й побачите, чи є я дворянином з народження.
Автолік
Я знаю, пане, що нині ви є дворянином з народження.
Блазень
Аякже! І таким був щохвилини протягом чотирьох останніх го-дин.
Пастух
І я так само, хлопче.
Блазень
Це правда. Але я став дворянином з народження ще раніше за мого батька, бо королівський син узяв мене за руку й назвав своїм братом. Після того двоє королів назвали братом мого батька. Потому принц, мій брат, і принцеса, моя сестра, назвали мого батька своїм та-том. Тут ми заплакали і пролили наші перші шляхетні сльози.
Пастух
Поживемо ще, синку, то проллємо й другі.
Блазень
Еге ж, бо то таке тяжке безталання — все купатися у щасті.
Автолік
Смиренно благаю вас, пане, простити мені всі ті кривди, яких я завдав вашій милості, й ласкаво доповісти про мене принцові, моєму господарю.
Пастух
Прошу тебе, сину, зроби це. Тепер, коли ми стали благородні, ми маємо породжувати благо.
Блазень
Ти виправишся?
Автолік
Атож, якщо така воля вашої милості.
Блазень
Дай-но мені руку. Я присягнуся принцові, що чеснішої людини за тебе нема в усій Богемії.
Пастух
Ти можеш так сказати, але не присягайся.
Блазень
Не присягатися тепер, коли я дворянин? Хай там мужики та ши-нкарі просто кажуть, а я буду клястися.
Пастух
А коли то брехня, сину?
Блазень
Навіть коли брехня, то й тоді справжній дворянин може присяг-тися на користь друга. І я присягнуся, що ти — хоробрий хлопець і зовсім не п'єш. Але я чудово знаю, що ти — боягуз і п'яничка. І все ж таки я присягнуся, бо мені дуже хочеться, щоб тебе мали за відважно-го чоловіка.
Автолік
Я доведу вам це, пане, я докладу всіх сил.
Блазень
Так, ти хоч би покажи себе хоробрим. Якщо я не подивую, як ти насмілюєшся напиватись, не бувши хоробрим, не вір мені. Тихо! Ось наші родичі, королі та принци. Вони йдуть подивитись на подобизну королеви. Іди за нами. Ми будемо твоїми добрими панами.
Виходять.
Сцена 3
Каплиця в домі Поліни.
Входять Леонт, Поліксен, Флорізель, Утрата, Камілло, По-ліна, вельможі та слуги.
Леонт
Поліно люба, добра і розумна!
Як ти лікуєш болі всі мої!
Поліна
Владарю, хай я навіть помиляюсь,
Та маю добрі наміри. За службу
Мою давно мені ви заплатили.
Проте коли і ви, й король, ваш брат,
І спадкоємці ваших двох корон
Гостиною дім бідний вшанували,
То я цю милість до кінця життя
Не зможу відробити.
Леонт
О Поліно,
Ця милість завдає тобі турботи,
Та ми лише побачити прийшли
Ту статую, що нашу королеву
Зображує. У вашій галереї
Ми бачили чимало різних див,
Де ж статуя, побачити яку
Прийшла дочка?
Поліна
Собі не мала рівних
Ще за життя вона. Та певна я,
Що навіть нерухома ця подоба
Все перевершує, що людські руки
Могли створити. Ось чому її
Я віддалік поставила одну.
Та ось вона. Відтворює життя
Так точно, як не може відтворити
Картину смерті навіть сон. Погляньте
Й скажіть, як гарно це!
Поліна стягує завісу, що ховає Герміону, яка стоїть, неначе статуя.
Я розумію:
Мовчання ваше — знак зачудування.
Та говоріть, володарю, ви перший.
Чи, може, мало схожості із нею?
Леонт
Її постава, вираз... Любий мармур!
Розсердься — й я скажу: ти Герміона.
Ти Герміона навіть, як мовчиш,
Так само ніжна, як дитинство раннє,
Як співчуття саме. Але, Поліно,
Не мала Герміона стільки зморщок,
Вона була молодша.
Поліксен
Може, трохи.
Поліна
Такий уже талант наш скульптор мав:
Минуло вже яких шістнадцять років,
А вигляд має статуя такий,
Який би нині мала королева.
Леонт
Якби ж вона жила між нас сьогодні,
То милосердною була б до мене,
Так само, як жорстока нині. О,
Вона була, коли ще залицявся
Уперше я до неї, теж така,
І велич втілена — і разом тепла,
А зовсім не з холодного каміння.
Я присоромлений: цей камінь каже,
Що саме я камінний, а не він.
О королівський образе, в тобі
Є магія величності. Вона
Нагадує мені мої гріхи.
А донька в захваті стоїть, німа,
Неначе мармур, зовсім наче ти.