Щодо роботи, то Іван був ревний: мав на руках мозолі, мов горіхи. Почував, що цінують його за це, звідусіль підтримують. Добре складалось поки що: і робота була йому до смаку, і люди милі.
Але ж Вутанька! З нею далеко зайшлося. Така ходила золота, смаглява, свіжа, мов щойно з моря... Яким боком не обернеться, то все була гарна Іванові, наморочила, приворожувала. Вже подумував, що могла б стати йому файною дружиною. До захмеління мріяв, як би ото взяла його чубату голову та пригорнула, поклала на свої пишні груди...
Якось Вутанька наставляла парус, а він допомагав їй. Перебираючи линву, ненароком торкнулась оголеним ліктем Іванової руки. Ай, любко люба! Вогнем пройняло парубка наскрізь, хмільне тьмариво застелило зір...
— Вутанько!
Вона аж відсахнулась.
— Що з тобою, хлопче?
— Ти би могла мене любити?
— Питаєш!
І засміялася дзвінко.
Явно зводила на сміх, на жарт, а для нього то не були жарти.
Напередодні Іванові випало здавати рибу, і в берег він повернувся уже смерком. Дорогою вирішив, що нині увечері Вутаньці од нього не відкрутитись, не від-пручатись... Або якось відкличе її до баркаса, або прокрадеться до неї в курінь і таки доможеться, щоб відповідь дала певну, не жартівливу. Не повинна ти з цього сміятися, душко-зозулько!
Але, коли він прийшов у берег, Вутаиьки в бригаді не було: вже майнула з дівчатами дивитись кіно на заставу. Ось тобі, маєш...
Спочатку Іван хотів був і собі податися слідом, але товариші стримали: давно почалося, вже, мабуть, докручують останні частини.
Зостався на своє безголов'я.
Вутанька не сходила з думки, заполонила всю його розбурхану, розпалену уяву. Гляне на море, а вона виходить по хвилях з моря; гляне в поле, а вона вже сміється йому звідти.
Вечір був м'який, теплий, густо настояний на степових пахощах. Кликав у свої незмірні таємничі простори всіх закоханих, усіх щасливих. Зорі мигтіли, як перед дощем, море колисково шелестіло хвилями далеко по узбережжю. Десь на обрії, ніби в темному величезному проваллі, зрідка звивались білі сухі зірниці, а грому не чути було ні разу.
Іван лежав біля куреня, заклавши руки під голову, і слухав, як гуде движок на заставі. Рибалки тихо співали коло багаття, і та пісня, єй же єй, була про нього, про Івана Латюка! "Брала вдова льон дрібненький..." Чи льон у полі, чи рибу в морі — а хіба то не все єдно?.. "Вона брала-вибирала, тонкий голос подавала". Було таке, подавала... "Чому не п'єш, не гуляєш?"
Де вже там пити, де йому гуляти.
Потім і пісня кінчилась, і движок на заставі замовк. Лише море стиха перепліскувалось...
Іван лежав збуджений, бентежний, серце йому ятрилось. Бригадир, проходячи до куреня, окликнув був його — Іван не озвався, вдав, що спить.
Напружено, сторожко наслухав — чи не йде, чи не зашелестить несподівано з темряви своїм ласкавим шелестом...
Рівно об одинадцятій прогув пасажирський, рухаючись морем навскіс, білогрудий, казковий, в гірляндах рясних вогнів. Цілий палац на воді. Повен чиїхось щасть... Проплив, зник, як видиво, і обрій за ним потемнішав ще дужче.
Де вона? Чому так довго не вертається до свого куреня? Уявив собі, що, може, вона якраз сидить оце з кимось у парі, мліє в чиїхось обіймах, милуючись на оті німі далекі зірниці, що якось насмішкувато виморгують зараз через море до Івана. Ніби чує, як вона розповідає комусь, сміючись, про нього, про те, який він унадливий, як він напрошувався до неї зі своїм важким ведмідькуватим коханням.
Далі йому вже несила було стримувати себе. Рвучко встав, озирнувся: товариші спали, багаття ледве тліло.
Не тямлячи себе, рушив кудись навмання, сліпма почвалав берегом, доки не опинився біля баркаса, там, де мріяв розмовляти в цей вечір з нею... Несподівано наткнувся в темряві на відро з мазутом і пригадав раптом, як давно колись у їхньому селі парубки відомщали дівкам... Там, в отій темряві, і зародився Іванів гріх.
А нині, після того як усе вже сталося і нічого не поправиш, Іван почував себе гірше, ніж будь-коли.
Все обернулося проти нього. Не пристав до Вутаньки дьоготь, не її осуджують рибалки, а, навпаки, гуртом розшукують кривдника. Та й чи хотілось би йому, щоб Вутаньку осуджували, цькували? О, нізащо! Іван першим би взяв її під захист, хай би тільки прихилилася до його плеча...
Щоправда, захисників їй і так не бракує, усе тепер волає за неї: і те, що чоловік загинув на фронті, і що вона, коли треба, вміє будь-кому відміряти ляпаса, і що невод чесно тягає з рибалками нарівні, не цураючись найтяжчої роботи. Не пристав до неї мазут, зате в самого Івана, певне, скоро плямою на лобі виступить перед усіма людьми!
Зле було йому зараз, гірко. Осоружна мазута, де вона взялася на його путі?
Ота розмова, що відбувалася під час сніданку, була для Івана суцільними тортурами. Йому здавалося, що і рибалки, і Конон Макарович, і дід Гарасько — всі вони достеменно знають, хто наробив шкоди вночі, і лише вдають, нібито Іван для них поза підозрами. Навмисне виставляють перед ним то п'ятого, то десятого, то трактористів, то прикордонників, вгадують та прикидають — чи здатен будь-хто з перелічених таке вчинити?
Ані є ден не підходить під таку статтю! І то таки є правда. Ніхто з них так не вчинив би, Іван певний цього. "Може, турки?.." А бий тебе дідько! Цебто Іван має себе відтепер вважати за турка!.. Сидить турок між вами, сьорбає мовчки юшку, а ви його обминаєте, милуєте, щадите...
Чи, мо1, й справді мають його за такого, як інші, за чемного та порядного парубка?
Від різних догадок голова зараз йому чуманіла.
"Заслеп я в ту мить біля мазути, зовсім заслеп, брати: зірниць надивившись!"
За годину чи дві прийшла на берег Вутанька. Була така, ніби нічого й не сталось: весела, беззлобна.
— Виколупала, зашпарувала, завтра й побілю,— спокійно хвалилася вона рибалкам.
— А ми все тут шукали кандидата,— почав бригадир.—Не вишукується, куди не кинь... Якось аж дивно...
— Мені й самій тричі дивно.
— Але кого-небудь ти все-таки підозріваєш?
— Нікого! — відрізала Вутанька і, як здалося Іванові, стрельнула поглядом у його бік. Хлопця кинуло в жар, і він відчув, що на лобі йому притьмом виступає дьоготь.