— Пишіть же,— сказав письмоводитель Раскольникову.
— Що писати? — спитав той якось особливо грубо.
— А я вам продиктую.
Раскольникову здалося, що письмоводитель повівся з ним зневажливіше і презирливіше після його сповіді,— та, дивна річ,— йому раптом самому зробилося зовсім байдуже до чиєї б то не було думки, і зміна ця сталася якось миттю, одразу. Коли б він захотів подумати трохи, то, звичайно, здивувався б з того, як міг він так говорити з ними ще хвилину тому і навіть нав´язуватись з своїми почуттями? І звідки взялися ці почуття? Навпаки, тепер, коли б раптом кімната наповнилася не квартальними, а найщирішими друзями його, то й тоді, здається, у нього не знайшлося б для них жодного людського слова, так пусто раптом стало в його серці. Страшна свідомість нестерпної, безмірної самотності і від. чуженості вразила його душу. Не жалюгідність його сповіді Іллі Петро— вичу або власного приниження перед поручиком перевернули раптом так йому серце. О, яке йому діло тепер до власної підлоти, до всіх цих амбіцій, поручиків, німкень, стягнень, контор та всього іншого. Коли б в цю мить його присудили навіть спалити, то й тоді він не ворухнувся б, навіть навряд чи вислухав би уважно вирок. З ним робилося щось дивне. Відчуття було зовсім нове, незнайоме. Такого він ще ніколи не переживав. Не те, щоб він розумів, але він виразно відчував, усією силою відчуття, що не тільки зворушливі експансивні, як оце щойно, але навіть які б там не було розмови йому вже не можна більше заводити з цими людьми в квартальній конторі, і хай би тут усі були його рідні брати і сестри, а не квартальні поручики, то й тоді йому зовсім не слід було б звертатися до них і ні в якому навіть випадку життя; він ніколи ще досі не переживав такого дивного і жахливого відчуття. І що над усе нестерпніше — це було більш відчуття, ніж свідомість, ніж розуміння; безпосереднє відчуття, найтяжче відчуття з усіх, які він пережив на своєму віку.
Письмоводитель почав диктувати йому форму звичайного в такому випадку відзиву, тобто сплатити не можу, обіцяю ось тоді (коли-небудь), з міста не виїду, майна ні продавати, ні дарувати не буду тощо.
— Та ви писати не можете, у вас перо з рук падає,— зауважив письмоводитель, з цікавістю придивляючись до Раскольникова. — Ви хворі?
— Так... в голові наморочиться... кажіть далі!
— Та все, підпишіться.
Письмоводитель взяв у нього папір і повернувся до інших. Раскольников віддав перо, але замість того, щоб підвестися й піти, поклав обидва лікті на стіл і стиснув руками голову. Наче цвях йому вбивали в тім´я. Дивна думка спала йому раптом: встати зараз, підійти до Никодима Хомича і розповісти йому все про вчорашнє, все до останньої дрібниці, потім піти разом з ним на квартиру і показати їм, де сховано речі в кутку, в дірці. Потяг був такий сильний, що він уже підвівся з місця, щоб здійснити свій намір. Чи не подумати ще хоч хвилину? — майнуло в голові.— Ні, краще не роздумуючи, і геть тягар з плечей!" Але раптом він спинився, мов прикипів до місця: Никодим Хомич захоплено щось говорив Іллі Петровичу, і до нього долинули слова:
— Бути того не може, обох звільнять. По-перше, все суперечить, дивіться: навіщо їм двірника кликати, коли б це вони вчинили? На себе доносити, чи як? Чи хитруючи? Ні, це було б занадто хитро! І, нарешті, студента Пестрякова бачили коло самих воріт обидва двірники і міщанка в ту саме мить, коли він заходив: він ішов з трьома приятелями і розстався з ними коло самісіньких воріт і де живе у двірників розпитував, ще коли приятелі не пішли. Чи ж буде такий розпитувати, де живе, коли з таким наміром ішов? А Кох, так той, перш ніж до старої заходити, внизу у срібляра півгодини сидів і рівно за чверть до восьмої від нього нагору до старої пішов. Тепер обміркуйте...
— Але дозвольте, як же у них така суперечність сталася: самі запевняють, що стукали і що двері були замкнені, а через три хвилини, коли з двірником прийшли, виходить, що двері відімкнені?
— В тому й штука: вбивця неодмінно там сидів і замкнувся на защіпку; і неодмінно б його там застукали, коли б Кох не зробив дурниці, не
пішов сам за двірником. А він саме в оцей проміжок і встиг спуститися по сходах і прошмигнути повз них як-небудь. Кох обома руками хрестився: "Коли б я там, каже, лишився, він би вискочив і мене вбив сокирою". Російський молебень хоче відправити, хе-хе!..
— А вбивцю ніхто не бачив?
— Та де ж тут побачити? Будинок — Ноїв ковчег,— зауважив письмоводитель, який прислухався з свого місця.
— Справа ясна, справа ясна! — переконано повторив Никодим Хомич.
— Ні, справа дуже неясна,— скріпив Ілля Петрович. Раскольников взяв свого капелюха і попрямував до дверей, але до дверей не дійшов...
Коли він опритомнів, то побачив, що сидить на стільці, що його підтримує справа якийсь чоловік, що зліва стоїть другий чоловік, і тримає жовту склянку з жовтою водою, і що Никодим Хомич стоїть перед ним і пильно дивиться на нього; він підвівся з стільця.
— Що це, ви хворі? — досить різко спитав Никодим Хомич.
— Вони ще як підписувалися, то ледве пером водили,— зауважив письмоводитель, сідаючи на своє місце і беручись знову до паперів.
— А давно ви хворі? — гукнув Ілля Петрович з свого місця, так само перебираючи папери. Він, звичайно, теж розглядав хворого, коли той знепритомнів, але зразу ж відійшов, скоро той прийшов до пам´яті.
— З учорашнього...— пробурмотів у відповідь Раскольников.
— А вчора з дому виходили?
— Виходив.
— Хворий?
— Хворий.
— О якій годині?
— О восьмій годині вечора.
— А куди, дозвольте спитати?
— По вулиці пройшовся.
— Коротко і ясно.
Раскольников відповідав різко, уривисто, блідий, мов полотно, і не опускаючи чорних запалених очей своїх перед поглядом Іллі Петровича.
— Він ледве на ногах стоїть, а ти...— почав Никодим Хомич.
— Ні-чо-го! — якось особливо проказав Ілля Петрович. Никодим Хомич хотів було додати ще щось, але, глянувши на письмоводителя, який теж дуже пильно дивився на нього, замовк.
Всі раптом замовкли. Дивно було.
— Ну, гаразд,— закінчив Ілля Петрович,— ми вас не затримуємо.
Раскольников вийшов. Він ще встиг подумати, що, як тільки за ним зачинилися двері, в кімнаті раптом почалася жвава розмова, найбільш виділявся голос Никодима Хомича, який щось запитував... На вулиці він зовсім опам´ятався.