— Чи давно ж побачили?
— Помічати почав ще раніше, остаточно ж переконався позавчора, майже в ту саму хвилину, як під´їхав до Петербурга. А проте ще в Москві вважав, що їду домагатися згоди від Євдокії Романівни на одруження з нею і суперничати з паном Лужиним.
— Пробачте, що вас переб´ю, зробіть ласку: чи не можна коротше і чи не перейти нам просто до мети ваших відвідин. Я поспішаю, мені треба йти з дому...
— З великою охотою. Прибувши сюди і надумавши тепер вирушити в один, так би мовити... вояж, я захотів зробити необхідні попередні розпорядження. Діти мої лишились у тітки; вони багаті, а я їм особисто не потрібний. Та і який я батько! Собі я взяв тільки те, що подарувала мені рік тому Марфа Петрівна. З мене досить. Пробачте, зараз переходжу до самої справи. Перед вояжем, в який я, може-таки, відправлюсь, я хочу і з паном Лужиним покінчити. Не те, щоб я вже надто не любив його, та через нього ж ото і виникла ця сварка моя з Марфою Петрівною, коли я довідався, що вона цей шлюб злагодила. Я хочу тепер зустрітись з Євдо— кією Романівною, з вашою допомогою і, можливо, у вашій же присутності пояснити їй, по-перше, що від пана Лужина не тільки не буде їй найменшої вигоди, але навіть напевно вона буде в програші. Потім, попросивши в неї вибачення за усі ці недавні неприємності, я благав би дозволу запропонувати їй десять тисяч карбованців і таким чином полегшити розрив з паном Лужиним, розрив, якого, я певен, і вона сама б хотіла, коли б трапилась можливість.
— Але ж ви дійсно, дійсно божевільні! — скрикнув Раскольников, більше навіть здивований як розсерджений.— Як ви смієте так говорити!
— Я так і знав, що ви обуритесь; але, по-перше, я хоч і небагатий, але ці десять тисяч карбованців у мене вільні, тобто зовсім, зовсім мені не потрібні. Не візьме Євдокія Романівна, то я, може, ще більш по-дур— ному їх спущу. Це раз. Друге: совість моя зовсім спокійна; я без будь— якого прихованого наміру пропоную. Вірите чи ні, а згодом дізнаєтесь і ви і Євдокія Романівна. Вся річ у тому, що я справді завдав певних неприємностей і турбот шановній вашій сестриці; отже, щиро шкодуючи про це, сердечно бажаю,— не відкупитись, не заплатити за неприємності, а просто зробити для неї що-небудь корисне на тій підставі, що не заприсягався ж я справді робити тільки лихе. Коли б у моїй пропозиції була хоч мільйонна частка прихованого наміру, то не став би я пропонувати тільки десять тисяч, тим часом як усього п´ять тижнів тому пропонував їй більше. Крім того, я, може, дуже й дуже скоро одружуся з однією дівчиною, отже всі підозріння про якісь мої заміри щодо Євдокії Романівни повинні відпасти. На закінчення скажу, що, йдучи за пана Лужина, Євдокія Романівна ті ж самі гроші бере, тільки з іншого боку... Та ви не гнівайтеся, Родіоне Романовичу, розміркуйте спокійно і холоднокровно.
Кажучи це, Свидригайлов був сам надзвичайно холоднокровний і спокійний.
— Прошу вас, кінчайте,— сказав Раскольников.— В усякому разі, це непростима зухвалість.
— Зовсім ні. Після цього, виходить, людина людині на цьому світі може чинити саме тільки зло і, навпаки, не має права зробити ані крихти добра тільки через те, що це суперечить заведеним формальностям. Це безглуздо. Адже коли б я, наприклад, помер і відказав би цю суму сестрі вашій за духівницею, невже б вона й тоді відмовилась прийняти?
— Цілком можливо.
— Ну, це вже нікуди не годиться. А втім, ні то ні, нехай буде так. Але ж десять тисяч — прекрасна річ, коли вони є. В усякому разі, прошу переказати мою пропозицію Євдокії Романівні.
— Ні, не перекажу.
— Коли так, Родіоне Романовичу, я сам змушений буду домагатись особистого побачення, отже, турбувати.
— А коли перекажу, ви не будете домагатись особистого побачення?
— Не знаю, по правді, що вам і сказати. Зустрітися один раз я б дуже хотів.
— Не надійтесь.
— Шкода. А втім, ви мене не знаєте. От, може, зійдемось ближче.
— Ви гадаєте, що ми зійдемось ближче?
— А чом би й ні? — усміхнувшись, сказав Свидригайлов, підвівся і взяв капелюха,— я ж не те щоб так вже дуже хотів вас турбувати і, йдучи сюди, навіть не покладав великих надій на наше побачення, хоч, проте, фізіономія ваша ще вранці сьогодні мене вразила....
— Де ви мене бачили вранці? — занепокоєно спитав Раскольников.
— А випадково... Мені весь час здається, що ви чимсь схожі на мене... [...] Але з Євдокією Романівною один раз зустрітись дуже хочу. Серйозно прошу. Ну, до побачення... ага, до речі! Та як же це я забув! Перекажіть, Родіоне Романовичу, вашій сестриці, що в духівниці Марфи Петрівни їй відказано три тисячі. Це точно. Марфа Петрівна розпорядилася за тиждень до смерті, і при мені це було. Тижнів за два-три Євдокія Романівна може й гроші одержати.
— Ви правду говорите?
— Правду. Перекажіть. Ну, завжди до ваших послуг. Я ж од вас не дуже далеко мешкаю.
Виходячи, Свидригайлов зустрівся в дверях з Разуміхіним.
II
Була вже майже восьма година; обидва поспішали до Бакалєєва, щоб прийти раніше від Лужина.
— Ну, хто ж це був? — спитав Разуміхін, скоро тільки вийшли на вулицю.
— Це був Свидригайлов, той самий поміщик, у домі якого образили сестру, коли вона служила у них гувернанткою. Через його любовні домагання вона від них пішла, вигнана його дружиною, Марфою Петрівною. Ця Марфа Петрівна просила потім у Дуні пробачення, а тепер раптом померла. Це про неї тут говорили. Не знаю чому, але я його дуже боюся. Він приїхав одразу ж після похорону жінки. Він якийсь чудний і на щось наважився... Він начебто щось знає... Від нього треба Дуню оберігати... це я й хотів сказати тобі, чуєш?
— Оберігати! Що ж він може мати проти Євдокії Романівни? Ну, спасибі тобі, Родю, що мені так говориш... Будемо, будемо оберігати!.. Де живе?
— Не знаю.
— Чому ж не спитав? Ех, шкода! А втім, дізнаюсь!
— Ти його бачив? — спитав Раскольников після короткої мовчанки.
— Аякже, запам´ятав; добре запам´ятав.
— Ти його дійсно бачив? Ясно бачив? — наполягав Раскольников.
— Авжеж, добре пам´ятаю; серед тисячі пізнаю, я завжди запам´ятовую обличчя. Знову помовчали.
— Гм... гаразд...— пробурмотів Раскольников.— А ;го знаєш... мені спало на думку... мені все здається... що це, може, й фантазія.