— Замучишся, замучишся,— повторювала вона, в розпачливому благанні простягаючи до нього руки.
— Я, може, на себе ще наклепав,— похмуро зауважив, він, мовби в задумі,— може, я ще людина, а не воша і поспішив себе осудити... Я ще поборюсь.
Зневажлива усмішка видавлювалася на його губах.
— Отаку муку терпіти! Та все ж життя, все життя!..
— Звикну...— проказав він похмуро і вдумливо.— Слухай,— почав він, помовчавши,— годі плакати, час до діла: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять...[...]
Обоє сиділи поруч, зажурені й пригнічені, наче після бурі викинуті на безлюдний берег. Він дивився на Соню і почував, як багато на ньому було її любові, і дивно, йому зробилося раптом тяжко й боляче, що його так люблять. Справді, це було чудне й жахливе відчуття! Йдучи до Соні, він почував, що в ній вся його надія і весь порятунок; він думав скинути бодай частину своїх мук на неї, і ось тепер, коли все серце її звернулося до нього, він раптом відчув і усвідомив, що він став ще більш нещасним, ніж до того.
— Соню,— сказав він,— краще вже не ходи до мене, коли я у в´язниці сидітиму.
Соня не відповіла, вона плакала. Минув якийсь час.
— Є на тобі хрест? — несподівано спитала вона, наче щось пригадала.
Він спочатку не зрозумів запитання.
— Немає, правда ж, немає. На, візьми цей, кипарисовий. У мене ще один лишився, мідний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялися, вона мені свій хрест, а я їй свій образок дала. Я тепер Лизаветин носитиму, а цей тобі. Візьми. Це ж мій! Це ж мій! — благала вона,— Адже разом страждати підемо, разом і хрест понесемо!..
— Дай! — сказав Раскольников. Він не хотів її засмучувати. Але він зараз же відсмикнув простягнену за хрестом руку.
— Не тепер, Соню. Краще потім,— додав він, щоб її заспокоїти.
— Так, так, краще, краще,— підхопила вона палко,— як підеш на страждання, тоді й надінеш. Прийдеш до мене, я надіну на тебе, помолимось і підемо.
В цю мить хтось тричі стукнув у двері.
— Софіє Семенівно, можна до вас? — долинув чийсь дуже знайомий ввічливий голос.
Соня злякано кинулась до дверей. Білява фізіономія пана Лебезят— никова зазирнула в кімнату.
V
Лебезятников мав стривожений вигляд.
— Я до вас, Софіє Семенівно. Пробачте... Я так і думав, що вас застану,— звернувся він зненацька до Раскольникова,— тобто я нічого Не думав... чогось такого... але я думав саме... Там у нас Катерина Іванівна збожеволіла,— рубонув він раптом Соні, облишивши Раскольникова.
Соня скрикнула.
— Тобто воно принаймні так здається. А втім... Ми там не знаємо, що й робити, от що! Повернулася вона — її звідкись, здається, вигнали, може й побили... принаймні так здається... Вона бігала до начальника Семена Захаровича, вдома не застала; він обідав в якогось теж генерала... Уявіть, вона подалась туди, де обідали... до цього іншого генерала, і, уявіть,— таки домоглася, викликала начальника Семена Захаровича, та, здається, ще й з-за столу. Можете уявити, що там вийшло, її, звичайно, вигнали: а вона розповідає, що сама його вилаяла і чимсь у нього шпурнула. [...] Дітей всіх б´є, ті плачуть.
Лебезятников говорив би ще, але Соня, яка слухала його ледве зводячи дух, раптом схопила мантильку, капелюшок і вибігла з кімнати, одягаючись на бігу. Раскольников вийшов слідом за нею, Лебезятников за ним.
— Не інакше, як збожеволіла! — говорив він Раскольникову, виходячи з ним на вулицю,— я тільки не хотів лякати Софію Семенівну і сказав: "здається", але й сумніву немає. [...]
Раскольников давно вже не слухав. Порівнявшись з своїм будинком, він кивнув головою Лебезятникову і завернув у підворіття. Лебезятников опам´ятався, оглядівся і побіг далі.
Раскольников ввійшов у свою комірчину і зупинився на середині. "Чого він повернувся сюди?" Він оглянув ці жовтуваті обшарпані шпалери, цей гіил, свій диван... Знадвору долинав якийсь різкий, безперервний стукіт; щось десь наче забивали, цвях якийсь... Він підійшов до вікна, став навшпиньки і довго, надзвичайно уважно розглядав щось у дворі. Але двір був безлюдний і не видно було, хто стукотів. Ліворуч, у флігелі, де-не-де були відчинені вікна; на підвіконнях стояли горщечки з кволою геранню. За вікнами була розвішана білизна... Все це він знав напам´ять. Він одвернувся і сів на диван.
Ніколи, ніколи ще не почував він себе таким самотнім!
Так, він відчув ще раз, що, може, справді зненавидить Соню, і саме тепер, коли зробив її ще нещаснішою. "Чого ходив він до неї просити її сліз? Чого йому так треба заїдати її життя? 0, підлота!"
— Я лишуся сам один! — промовив він раптом рішуче,— і не ходитиме вона у в´язницю.
Хвилин через п´ять він підвів голову і дивно усміхнувся. Це була чудна думка: "А може, в каторзі справді краще",— подумалося йому зненацька.
Він не пам´ятав, скільки просидів у себе, невиразні думки юрмилися в його голові. Раптом двері відчинились, і ввійшла Євдокія Романівна. Вона спочатку спинилась і глянула на нього з порога, як тоді він на Соню, потім уже ступила далі і сіла проти нього на стілець, на вчорашньому своєму місці. Він мовчки і якось без думки подивився на неї.
— Не сердься, брате, я тільки на хвилиночку,— сказала Дуня. Вираз її обличчя був задумливий, але не суворий. Погляд був ясний і тихий. Він бачив, що й ця з любов´ю прийшла до нього.
—,Брате, я тепер знаю все, все. Мені Дмитро Прокопович все пояснив і розповів. Тебе переслідують і мучать через дурне і підле підозріння... Дмитро Прокопович сказав мені, що ніякої небезпеки нема і що даремно ти з таким жахом сприймаєш усе. Я не так думаю і цілком розумію, як збурене в тобі все і що це обурення може лишити сліди навіки. Цього я боюся. За те, що ти нас кинув, я тебе не осуджую, і не смію осуджувати, і прости мені, що я дорікнула тобі раніше. Я сама на собі відчуваю, що коли б у мене було таке велике горе, то я б теж пішла від усіх. Матері я про це нічого не скажу, але говоритиму про тебе увесь час і скажу від твого імені, що ти прийдеш дуже скоро. Не мучся за неї, я її заспокою; але й ти її не муч,— прийди хоч раз; згадай, що вона мати! А тепер я прийшла тільки сказати (Дуня почала підводитись), що коли я тобі для чогось буду потрібна або потрібне буде тобі... все моє життя, чи що... то поклич мене, я прийду. Прощай!