В якімсь знеможенню дібрався він до кінця оповідання і поник головою.
— Ох, се не те, не те, — з сумом сказала Зоня, — і хіба-ж так можна... ні, се не так, не так!
— Та от як убив? Хіба-ж так убивають? Хіба так ідуть убивати, як я тоді ішов! Я тобі коли небудь розповім, як я ішов... Та чи я старуху убив? Я себе убив, а не старуху! Тут таки, так разом і розторощив себе на віки!... А старуху отсю чорт убив, а не я ... Буде того, доста, Зоню, доста!
Остав мене, — закричав він нараз, дрожачи від нервового болю, — остав мене!
Він сперся ліктями на коліна і як в кліщах стиснув собі долонями голову.
— Яка мука! — вирвався тяжкий зойк у Зоні.
— Ну, що тепер робити, говори! — запитав він, нагло піднявши голову, і з гидко від розпуки викривленим лицем глядячи на неї.
— Що робити! — скрикнула вона, відразу зірвавшися з місця, і очі її, доси повні сліз, як стій заіскрились, — встань!
Вона вхопила його за рамя; він підвівся, споглядаючи на неї в здивованню.
— Іди зараз, в отсю мінуту, стань на перехрестю, поклонися, поцілуй наперед землю, котру ти осквернив, а потім поклонись цілому світови, на всі чотири сторони, і скажи всім вголос: "я убив!" Тоді Бог пішле тобі знову життя. Пі-йдеш? Пійдеш? — запитувала вона його, ціла дрожачи, мов би в лихорадці, схопивши його за обі руки, міцно стиснувши їх в своїх руках, і глядячи на него вогненим поглядом.
Він зачудувався і був навіть поражений її напрасним захватом.
— Се ти про каторгу, чи як, Зоню? Донести, кажеш, на себе треба? — запитав він мрачно.
— Страдания принята і викупити себе ним, ось що треба.
— Ні! Не піду я до них, Зоню.
— А жити-ж, жити як будеш? Жити з сим будеш? — кликала Зоня. — Хіба-ж се тепер можливе? Ну, як ти з ма-тірю будеш говорити? (О, з ними, з ними що тепер буде!). Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже вже кинув, кинув. О, Господи! — скрикнула вона. — Адже він вже те все сам знає. Ну як же, як же з сим жити! Що з тобою тепер буде!
— Не будь дитиною, Зоню, — тихо промовив він, — чим я винен перед ними? Пощо пійду? Що їм скажу? Все те лиш сонна мара... Вони самі гублять міліони людей, та се ще за чесноту уважають. Ледащо і падлюки вони, Зоню! .. Не пійду. І що я скажу: що убив, а грошей взяти не посмів, під камінь сховав? — додав він з їдкою усмішкою. — Адже-ж вони наді мною сміятись будуть, скажуть: дурень, що не взяв. Трус і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Зоню, і не годні зрозуміти. Пощо я піду? Не піду. Не будь дитиною, Зоню...
— Замучишся, замучишся, — повторяла вона, в очай-душній мольбі простягаючи до него руки.
— Я може на себе ще набрехав, — мрачно завважав він, начеб в задумі, — може я ще чоловік, а не гнида, і поквапився себе осудити— Я ще поборюся.
Гордовита усмішка видавилась на його губах.
— Таку муку нести! Адже ціле життя, ціле життя!...
— Привикну... — промовив він хмурно і задумчиво. — Слухай, — почав він через мінуту, — доволі плачу, пора про діло: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять!...
— Ах! — крикнула Зоня налякано.
— Ну, чого-ж ти кричиш! Сама хочеш, щоб я в каторгу пішов, а тепер настрашилась? Тілько от що: Я ще не дамся. Я ще з ними поборюся і нічого не вдіють. Нема у них спра-вдішних доказів. Вчера я був в страшній небезпеці і думав, що вже пропав: та нині річ поправилась. Всі їх сліди з двома кінцями; то є їх обвинения я в мою користь можу обернути, розумієш? І оберну, бо я тепер научився.]. Дле в тюрму мене посадять напевне. Колиб не оден случай, то може і сьогодня іце би посадили, дійсно, навіть може ще і посадять гаки сьогодня ... Тільки се нічого, Зоню: посиджу, та і випустять ... адже нема у них ні одного справдішнього доказу, і не буде, слово даю. А з тим, що у них є, годі упечи чоловіка. Ну, доста... Я тільки, щоби ти знала... З сестрою і з ма-тірю я постараюсь як небудь так зробити, щоб їх переконати про противне і не застрашити. Та сестра тепер, здається, обезпечена... отже і мати ... Ну, от і все. Будь впрочім осторожна. Будеш до мене в острог ходити, коли я буду сидіти?
— О, буду! буду!
Обоє сиділи рядом, сумні і прибиті, якби після бурі ви-кинені на пустий берег, самітні. Він глядів на Зоню, і чув, як богато, на нім було її любови, і диво дивне, йому стало нараз тяжко і болючо, що його так люблять. Так, се було дивне і страшне чувство! Йдучи до Зоні, він чув, що в ній ціла його надія і цілий вихід; він думав зложити у неї хоч частину своїх мук> і нараз тепер, коли ціле серце її обернулось до него, він відразу почув і пізнав, що він став незрівнано нещаслив-шим, ніж був передше.
— Зоню, — сказав він, — вже ліпше не ходи до мене, коли я буду в острозі сидіти.
Зоня не відповіла, вона плакала. Уплило кілька мінут.
— Є на тобі хрест? — відразу несподівано запитала вона, начеб відразу нагадала.
Він спершу не порозумів питання.
— Ні, адже ні? На, візьми отсей з кипарисового дерева. У мене другий остався, мідяний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялись, вона мені свій хрестик, а я її свій образок дала. Я ч тепер Лизаветин стану носити, а сей для тебе. Візьми... адже мій! Та мій! — просила вона. — Адже враз терпіти пійдемо, враз і хрест понесемо!
— Дай! — сказав Раскольніков.
йому не хотілось зробили її крикрість. Все-ж таки він завернув протягнену за хрестом руку:
— Не тепер, Зоню. Ліпше опісля, — додав він, щоб її успокоїти.
— Так, так, ліпше, — підхопила вона з унесенням, — коли підеш на страдання, тоді і надінеш. Прийдеш до мене, я надіну на тебе, помолимось і підемо.
В отсю хвилю хтось тричі стукнув в двері.
— Зофіє Семенївно, чи можна до вас? — почувся чийсь дуже зиакомий, ввічливий голос.
Зоня кинулась до дверий в перестраху. Біляве лице пана Лебезятнікова заглянуло в кімнату. , .
V.
Лебезятніков мав вид наляканий.
— Я до вас, Зофіє Семенівно. Звиніть... Я так і думав, що вас застану, — звернувся він нараз до Раскольнікова, — то є, я нічого не думав ... в отсім роді... але я іменно думав .. . Там у нас Катерина Іванівна з розуму зійшла, — сапнув він нараз Зоні, покинувши Раскольнікова.
Зоня скрикнула.
— Так воно є, по крайній мірі, так здається. Впрсчім... Ми там не знаємо, що і робити, отщо, пані! Вернулась вона — її звідкись там, здається, вигнали, може і побили ... та бодай так здається... Вона бігала до начальника Семена Захарича, дома не застала; він обідав у якогось також генерала ... Представте собі, вона махнула туди, де обідали ... до того другого генерала і, подумайте, — таки уперлась, викликала начальника Семена Захарича, та, здається, ще із-за стола. Можете представити собі, що з того вийшло. її, розуміється, вигнали; а вона розповідає, що вона сама його виганьбила і чимсь там в него шпурнула. Се можна навіть повірити ... як її не взяли, — не розумію! Тепер вона всім розповідає, навіть Амалії Іванівній, тільки трудно порозумі-ти, кричить і бється ... Ах, так! Вона говорить і кричить, що коли її всі тепер покинули, то вона забере діти і піде на вулицю катаринку носити, а діти будуть співати і танцювати, і вона також, і гроші збирати, і кождий день під вікно до генерала ходити ... "Нехай, говорить, бачать, як благородні діти чиновного батька по вулицях жебраками ходять!" Дітей всіх бє, ті плачуть. Леночку учить співати "Хуторок", хлопця танцювати, Поліну Михайлівну також, дре все одіння; робить їм якісь шапочки як акторам; сама хоче тацу нести, щоб бубнити місто музики ... Нікого не слухає ... Представте собі, як же се? Се вже просто годі!