Бувають иноді стрічі, цілком навіть з незнакомими нам людьми, котрими ми починаємо заниматись з першого погляду якось так відразу, напрасно, скорше, заки промовимо слово. Якраз таке вражіння зробив на Раскольнікова той гість, що сидів оподаль і подобав на відставного чиновника. Молодий чоловік нераз опісля нагадував собі се перше вра-жіння і навіть приписував його предчуттю. Він безнастанно позирав на чиновника, очевидно ще і длятого, що і* сам той уперто споглядав на него, і видно було, що йому вельми хотілось почати розмову.
На других же, що находились в шинку, не поминаючи і господаря, чиновник дивився якось привично і навіть зі скукою, а рівночасно і з відтінком деякого зарозумілого легковаження, мов би на людей низшого стану і образования, з котрими нічого йому говорити. Се був чоловік літ вже звиж пятьдесять, середнього росту і кріпкого строю, під-сивілий і з великою лисиною, з віддутим від безнастанного пянства, жовтим, аж призеленковатим лицем і з набреніли-ми повіками, із-за котрих світились дрібненькі як цяточки, однакож одушевлен!, червоняві очка. Але щось в иім було дуже дивне: в погляді його світився аж мов би захват, — бути може був і змисл і ум, — але рівночасно проблискувало з него і щось в роді божевільства.
Одітий він був в старий, цілковито обідраний чорний фрак, з пообриваними ґузиками. Оден тільки держався ще сяк-так, і на него то він запинався, видимо стараючись не віддалятись від приличности. З під нанкинової камізольки виставав ковнірик, весь зімнятий, запачканий і спітнілий. Лице було виголене по чиновницьки, але давно вже, так, що вже густо засіялась сива щетина. Та і в його рухах дійсно було щось солідно-чиновничого. Однак він був неспокійний, єрошив на собі волосся і підпирав час до часу в розпуці обома руками голову, опираючи підр.іні лікті на захляпаний і липкий стіл. Наконець він прямо поглянув на Раскольнікова і голосно та твердо заговорив:
— А чи вільно мені буде, ласкавий добродію, звернутись до вас з приличною розмовою? Бо хоч ви і в непоказнім виді, однак мій досвід пізнає в вас чоловіка просвіченого і до напитку непривичного. Я завсігди поважав просвіту, сполучену з сердечними чувствами, та і сам дослужився чину титулярного радника. Мармеладов — таке моє прізвище; титулярний радник. Осміляюсь спитати, чи звплили також служити?
— Ні, учусь____— відповів молодий чоловік, що почасти
здивований і особливим, пописовим тоном мови і тим, що так ні сіло ні пало звернувся бесідник до него. Мимо недавнього, хвилевого бажання стикатись з людьми будь якими, він при першім, дійсно зверненім до него слові, нараз почув звичайну свою тяжку відразу до всякої чужої людини, що дотронулась або тільки хоче дотронутись до його особи.
— Отже студент, чи там колишній студент! — сказав чиновник, — так я і думав! Досвід, ласкавий добродію, чималий досвід! — і на знак сказаного, він приложив палець до чола. — Були студентом і занимались науками! А позвольте...
Він піднявсь, похитнувся, ухопив свою склянку і підсів до молодого чоловіка, трохи боком до него. Він був під-хмелений, але говіркий і виражався гладко, зрідка лиш місцями путаючись по трохи, і без потреби розволікаючи бесіду. Він накинувся з якоюсь жадобою на Раскольнікова, немов би цілий місяць також з ніким не говорив.
— Ласкавий добродію, — почав він майже торжественно, — бідність не порок, се признана правда. Знаю я, що і пиянство не чеснота, а навпаки. Але нужда ласкавий добродію, нужда — порок. В бідности ви ще задержуєте своє достоїнство і вроджені благородні чувства, та в нужді ніколи і ніхто. За нужду і не буком виганяють, а мітлою вимітають з товариства людського, щоб тим обиднійше було; і справедливо, бо в нужді я перлАїй сам готов обиджати себе. І відси шинок! Ласкавий добродію, місяць тому назад жінку мою побив пан Лебезятніков, а жінка моя не те, що я! Розумієте, добродію? Позвольте ще вас запитати, так, хоч би задля простої цікавости: чи зволили ви ночувати на Неві, на сінних чайках?
— Ні, не лучалось, — відповів Раскольніков. — Се шо таке?
— Ну паночку, а я звідтам, і вже пяту ніч, батечку...
, Він Налляв склянку, випив і задумався. Дійсно, на його одежі і навіть волоссю місцями видно було прилиплі стебельця сіна. Дуже правдоподібним було, що він пять день з ряду не роздягався і не мився. Особливо руки були запач-кані, масні, червоні, з чорними нігтями.
Його розмова, здавалось, збудила загальну, хоч і ліниву увагу. Хлопці за заставою стали кихикати. Господар, здається, нароком зійшов з горішньої кімнати, щоби послухати "забавника", і сів собі оподалік, ліниво, але голосно позіхаючи. Очевидно Мармеладов був тут давно знакомий.
Та і склінність до говірливости набув він імовірно в наслідок привички до частих шинкових розмов з ріжними не-знакомими. Ся привичка переміняється у деяких пияків в потребу, а особливо у тих між ними, з котрими дома обходяться строго і котрими помітують. Тому-то в пияцькім товаристві вони і стараються завсігди виробити собі оправдання, а коли можна, то навіть і поважання.
— Забавник! — голосно промовив господар. — А чом же не працюєте, чому не служите, коли ви чиновник?
— Чом я не служу, ласкавий добродію? — підхопив Мармеладов, звертаючись виключно до Раскольнікова, начеб се він поставив йому питання, — чом не служу? Або-ж серце у мене не болить від того, що дармо хліб їм? Коли п. Лебезятніков місяць тому назад жінку мою власноручно побив, а я лежав пяненький, або-ж я не страдав? Позвольте, молодий чоловіче, лучалось вам... гм... ну хоч просити
0 позичення грошей безнадійно?
— Лучалось... то є як безнадійно?
— Та так зовсім безнадійно, знаючи наперед, що з сего нічого не вийде. От: ви знаєте,.п'рлкладом, наперед і досконало, що сей чоловік, сей добрящий і вельми пожитрчний горожанин нізащо в світі вам грошей не дасть, бо чого-ж, питаюсь, мав би і дати? Адже він знає, що я не віддам. З милосердя? Але п. Лебезятніков, котрий слідить за новими думками, обясняв оноді, що милосердя в наші часи навіть наукою заборонене, і що так вже поступається в Англії, де політична економія. Чого-ж питаю я, мав би він дати? І от, знаючи наперед, що не дасть, ви все таки вибираєтесь в дорогу і...