— Сего тоді не було, — подумав він.
Ось і кватира другого поверха, де робили Миколка 1 Митько.
— Зачинена; і двері помальовані наново; очевидно від-наймаеться.
Ось і третій поверх ... і четвертий ...
— Тут! — Він дуже здивувався: двері в отсю кватиру були відчинені наостіж, там були люде, чути було голоси; він сего ніяк не сподівався. Подумавши трохи, він піднявся по послідних ступнях і увійшов в кватиру.
П також починювали наново; в ній були робітники; се його якось поразило. Йому здавалося, не знати длячого, що він усе стрітить цілком так само, як лишив тоді, навіть може бути трупи на тих самих місцях на долівці. А тепер: голі стіни, ніякої утвари; дивно якось! Він підійшов до вікна і сів на примурок.
Всего було двох робітників, або молоді парубки, оден старший, а другий значно молодший. Вони оклеювали стіни новим обоями, білими з лілієвими квітами, місто давних жовтих, перетертих і знищених. Раскольнікову се чогось страх не подобалося; він глядів на отсі нові обої ворожо, начеб жаль йому було, що все так змінили.
Робітники очевидячки затаїлись і тепер наборзі звивали свій папір і збирались домів. Появлення Раскольнікова майже не звернуло на себе їх уваги. Вони про щось розмовляли. Раскольніков зхрестив руки і став прислухуватись.
— Приходить вона, отся, до мене в ранці, — говорить старший молодшому, — ранесенько-рано, ціла роздягнена. "І що ти, кажу, передімною зуби сушиш, кажу, чого ти до мене прилещуєшся?" — "Я хочу, говорить, Тите Василичу, від нині на завсігди віддатись вам цілком в руки і від вас залежати". Так ось воно як! А вже як роздягнена: журнал, просто журнал.
— А що се, дядечку, журнал? — запитав молодий. Він очевидно учився у "дядечка"..
— А журнал се є, любчику ти мій, такі картки, мальовані, і приходять вони сюди до тутешних кравців кождої суботи почтою з заграниці з тим бач, як кому одягатись, чи то хлопам чи бабам. Рисунок, бачиш. Хлопи, чи там по пан-ськи "мущини" все більше в бекешах намальовані, а вже що до бабів, в жіночій части, то" братчику, такі "суфльори", що віддай ти мені все, та і не розповім!
— І чого то, чого в отсім Пітєрі*) нема! — з захватом крикнув молодший. — Крім тата-мами усе є!
— Кромі сего, любчику ти мій, усе найдеш, — навчаючо порішив старший.
Раскольніков встав і пішов в другу кімнату, де передше стояли скринки, постіль і комода; кімната показалась йому страх маленькою без утвари. Обої були ще ті самі; в куті на обоях різько визначалось місце, де стояв вівтарик з образами. Він поглядів і вернувся на вікно. Старший робітник скоса приглядався. ♦
*) Пітєр — скорочено Петербург (Пітєрбурґ).
— Вам чого, пане? — запитав він нараз, звертаючись до него.
Замісць відповіди Раскольніков встав, вийшов в сіни, вхопив за дзвінок і потягнув. Той самий дзвінок, той самий бляшаний звук! Він потягнув другий, третий раз; він вслухувався і нагадував. Онодішнє, вбиваючо-страшне, невимовно мерзке вражіння починало чим раз яснійше і живійше нагадуватись йому, він здрігався при кождім ударі і йому робилося чим раз любійше та любійше.
^ — Та чого вам треба? Хто ви такий? — крикнув робітник, виходячи до него.
Раскольніков увійшов знову в двері.
— Кватиру хочу наймати, — сказав він, — оглядаю.
— Фатеру по ночах не наймають; а до того ви повинні з двірником прийти.
— Долівку ось вимили: запускати будуть? — казав дальше Раскольніков. — Тай крови вже нема.
— Якої крови?
— А старуху, що убили з сестрою. Ось ціла калюжа була.
— Та що ти за чоловік? — крикнув стрівожений робітник.
— Я?
— Так.
— А тобі хочеся знати?... Ходім в контору, там скажу. Робітники непевно глянули на него.
— Нам виходити пора, паночку, загаялись. Ходім, Олексію. Запирати треба, — сказав старший робітник.
— Ну, ходім! — відповів Раскольніков рівнодушно і вийшов вперед, поволеньки спускаючись зі сходів. — Гей, двірник! — крикнув він, виходячи під ворота.
Кілька людей стояло при самім вході до дому на вулиці, призираючись на переходячих: оба двірники, баба, міщанин в капоті і ще инші. Раскольніков пішов просто до них.
— Чого вам? — обізвався оден з двірників.
— В контору ходив?
— Був що лиш. Вам чого?
— Там сидять?
— Сидять.
— І помічник там?
— Був якийсь час. Чого вам?
Раскольніков не відповідав і стояв з ними рядом, задумавшись.
— Фатеру оглядати приходив, — сказав підходячи старший робітник.
— Яку фатеру?
— А де робимо. "Пощо, каже, кров обмили? Тут, каже, вбивство лучилось, а я прийшов наймати". І в дзвінок став дзвонити, трохи не обірвав. "А ходім, каже, в контору, там усе розповім." Навязався.
Двірник з недовірям і нахмурившись приглядався Раскольнікову.
— Та хто ви такий? — крикнув він грізно.
. — Я Род іон Романнч Раскольніков, бувший студент, а жию в домі Шіля, тут в переулку, відсіля недалеко, в кватирі ч. 14. У двірника запитай ... мене знає.
Раскольніков проговорив усе те якось ліниво і задумчиво, не повертаючись і пильно вдивляючись в потемнілу вулицю.
— Та ви чого заходили до фатери?
— Оглядати.
— Що там оглядати?
— А ось взяти-б тай завести в контору, — вмішався нараз міщанин і замовк.
Раскольніков через плечі зиркнув на него, подивився уважно і сказав знову тихо і ліниво:
— Ходім!
— Та і завести! — підхопив, набравши смілости, міщанин. — Чого він про те звідувався, у него щось на умі, а?
Пяний, не пяний, а Бог їх знає, — проворкотів робітник.
— Та вам чого? — крикнув знову двірник, починаючи направду сердитись. — Ти чого навязався?
— Налякався іти в контору? — з усмішкою промовив до него Раскольніков.
— Чого налякався? Ти чого навязався?
— Волоцюга! — крикнула баба.
— Та що з ним толкувати, — крикнув другий двірник, кремезний мужик, в армяку на опашки і з ключами за поясом. — Забирайся!... Справді волоцюга... Гайда! в дорогу.
І вхопивши за плечі Раскольнікова, він витрутив його
на вулицю. Тбй спотикнувся було, але не упав, випростувався, мовчки поглядів на всіх видців і пішов дальше.
— Чудний чоловік, — сказав робітник.
— Чудний тепер став нарід, — сказала баба.
— А все би завести в контору, — додав міщанин.
— Нічого вязатись, — рішив великай-двірник. — Справді волоцюга-промишленник! Сам на те лізе, звісно, а звя-жись, не розвяжешся ... Знаємо!