— Що-ж, і ти мене хочеш замучити! — закричав він з таким гірким роздразненням, з такою розпукою в погляді, що у Разумихіна руки опустились.
Якийсь час він стояв на рундуку і понуро глядів, як той швидко ступав в напрямі до свого переулка. Наконець, затиснувши зуби і кулаки, і поклявшись, що ще нині видушить цілого Порфіра, як цитрину, піднявся він на гору успокою-вати вже затрівожену довгим їх віддаленням ПульхеріюІ Александрівну.
Коли Раскольніков прийшов під свій дім,— екрані його були змочені потом, і дихав він тяжко. Поспішно побіг він по сходах, увійшов в незачинену свою кватиру і зараз таки замкнувся на засувку. Відтак, налякано і божевільно, кинувся до кута, до тої самої діри в обоях, в котрій тоді лежали річи, засунув в неї руку і кілька мінут пильненько облапував діру, перешукуючи всі закаулки і всі морщки обоїв. Не найшовши нічого, він встав і глубоко відітхнув.
Коли перше підходив вже під рундук Бакалієва, йому нараз пригадалось, що яка-небудь річ, який небудь ланцю-шок, спинка, або навіть папірець, в котрий вони були зави-нені з надписею старухи, могли як-небудь тоді проховзну-тись і затратитись в будь-якій щілині, а потім нараз виступити перед ним несподіваним і невідпірним доказом.
Він стояв якби в задумі, і дивна, придержана, напів бездумна усмішка гралась на його губах. Він взяй наконець шапку і поволеньки вийшов з кімнати. Думки його путались. В задумі зійшов він під ворота.
— Та ось вони самі! — крикнув звінкий голос. Він підняв голову.
Двірник стояв біля дверий своєї комірки і показував просто на него якомусь невисокому чоловікови, з виду по-хожому на міщанина, одягненому в щось ніби халат, в жилетці і дуже подобаючому здалека на бабу. Голова його, в запачканій шапці, звисала вниз, та і цілий він був мов би згорблений. Зівяле, зморщене лице його показувало звиш пятьдесять літ; маленькі, заплакані очка споглядали понуро, строго і з невдоволенням.
— Що таке? — запитав Раскольніков, підходячи до двірника.
Міщанин подивився на него зпідлобя, і оглядав його довго і уважно, не спішачи; відтак поволеньки відвернувся і, ні слова не сказавши, вийшов з воріт дому на вулицю.
— Та що таке! — закричав Раскольніков.
— Та ось якийсь там питав, чи тутечки студент живе, вас називав, у кого проживаєте. Ви на те надійшли, я показав, а він і пішов. Тільки всего.
Двірник також був трохи здивований, хотяй не дуже, і подумавши трошка, обернувся і поліз назад в свою комірку.
Раскольніков кинувся вслід за міщанином і зараз його побачив, як йшов по другім боці вулиці, давнійшою рівною і неспішною ходою, уткнувши очі в землю і мов би щось обдумуючи. Він скоро його здогонив, але якийсь час ішов позаду; наконець зрівнявся з ним і заглянув йому збоку в лице. Сей зараз такц завважав його, побіжно окинув очима, але знову спустив очі, і так ішли вони з мінуту, оден поуз другого і не говорячи ні слова.
— Ви питали за мною... у двірника? — проговорив вкінци Раскольніков, лиш якось дуже неголосно.
Міщанин не дав ніякої відповіди і навіть не поглядів. Знову помовчали.
— Та що ви ... приходите питати... і мовчите .. — та що се таке?
Голос Раскольнікова уривався, і слова якось нехотіли ясно вимовлятись.
Міщанин на сей раз підняв очи і зловіщим, мрачним поглядом поглядів на Раскольнікова.
— Убийник! — промовив він відразу тихим, все-ж таки ясним і виразним голосом ...
Раскольніков ішов рядом з ним. Ноги його страшно нараз ослабли, за плечима похолодніло і серце на хвилинку начеб завмерло; відтак нараз зателіпалось мов би вискочило з гачка. Так перейшли вони яких сто кроків, оден біля другого і знову цілком мовчки.
Міщанин не глядів на него.
— Та що ви ... що ... хто убийник? — пробурмотів Раскольніков заледви чутно.
— Ти убийник, — вимовив той ще виразнійше і з більшим натиском і начеб з усмішкою якогось ненависного торжества, і знову просто глянув в бліде лице Раскольнікова і в його померклі очі.
Оба підійшли тоді до перехресні. Міщанин повернув в вулицю на ліво і пішов не оглядаючись.
Раскольніков остався на місци і довго глядів вслід за ним. Він бачив як той, перейшовши вже кроків 5 пятьдесять, обернувся і подивився на него, що#стояв завсігди ще неподвижно на тім самім місци. Добачити виразно було годі, але Раскольнікову здавалось, що той і сим разом усміхнувся своєю холодно-ненависною і торжествуючою усмішкою.
Повільним, охлялим кроком, з дрожачими колінами і мов би страшно ззябши, вернувся Раскольніков назад і у-війшов в свою комірку. Він зняв і положив шапку на стіл, і яких десять мінут стояв біля стола неподвижно. Відтак в обезсиленню ляг на диван і постогнуючи потрохи з болю, протягнувся на нім; очі його були зажмурені. Так перележав він з пів години.
Він про ніщо не думав. Правда, були якісь думки або обривки думок, якісь образи без порядку і звязи, — лиця людей, що бачив їх ще в дитиньстві, або стрів їх де-небудь оден тільки раз, про котрих він ніколи і не нагадав; звіниця В.. л церкви; білярд в одній гостинниці і якийсь офіцер коло білярду. Запах цигар в якімсь простім тютюновім магазині, шино£ чорні сходи, зовсім темні, цілі залиті помиями і засипані яєчними шкаралупами, а звідкись-там долітає недільний гук дзвонів ... Лредмети змінялись і крутились як вихор. Декотрі йому навіть подобались і він чіплявся їх, але вощі погасали, і загалом щось душило його в середині, хоч не надто. Иноді навіть чувся він незле... Легка дрощ не переходила і се також було майже приємно відчувати.
Він почув поспішні кроки Разумихіна і голос його, зажмурив очі і вчинився сплячим. Разумихін отворив двері і якийсь час стояв на порозі, начеб роздумуючи. Відтак тихо вступив в кімнату і осторожно підійшов до дивана. Почувся шепіт Настки:
— Не займай; нехай виспиться; опісля попоїсть.
— Нехай, — відповів Разумихін.
Обоє осторожно вийшли і примкнули двері. Минуло ще з пів години. Раскольніков отворив очі і кинувся знову горілиць, заложивши руки за голову ...
— Хто він? Хто отсей чоловік, що вийшов з під землі? Де був він і що бачив? Він бачив все, се певне. Де-ж він тоді стояв і звідки глядів? Длячого він що лиш тепер виходить з під помосту? І як міг він бачити, — або се можливе?... Гм... — продовжав Раскольніков, холодніючи і здрігаючись, — а футерал, котрий найшов Микола за дверми: або се також можливе? Познаки. Сто-тисячну дрібничку просліпиш, — ось і підозріння в пираміду єгипську! Муха летіла, вона бачила! Або-ж так можна?