— Поспішаймо! — сказав Паща. — А то ще з’являться фараони.
Епоніна обернулася до п’ятьох бандитів.
— О, це ви, пане Відьмак. Добривечір, пане Інтелігент. Добривечір, пане Хапнигріш. Ви хіба не впізнали мене, добродію Паща? Як тобі ведеться, Чепурунчику?
— Усі тебе впізнали! — кинув Тенардьє. — А зараз ушивайся. Дай нам спокій.
— О такій порі лисиці гуляють, а кури сплять, — сказав Чепурунчик.
— Ти ж бачиш, нам тут треба попрацювати, — докинув Інтелігент.
Епоніна взяла Чепурунчика за руку.
— Бережись! У мене перо, — застеріг той.
— Любий Чепурунчику, треба довіряти людям, — лагідно сказала Епоніна. — Я ж бо дочка свого батька. Пане Інтелігент, пане Паща, адже ви мені доручили з’ясувати цю справу.
Слід відзначити, що Епоніна вже не розмовляла злодійським жаргоном. Це стало неможливим для неї після того, як вона познайомилася з Маріусом.
Дівчина взяла у свою маленьку кощаву руку грубі пальці Пащі й провадила:
— Ви ж знаєте, я не дурна. Мені завжди вірили. Я все тут рознюхала й запевняю: у цьому домі робити вам нема чого.
— Там самі жінки, — сказав Паща.
— Ні. Усі звідси виїхали.
— А свічки горять, — зауважив Інтелігент.
І справді, крізь гілля дерев миготіло світло. То не спала Туссен, розвішуючи на горищі флігеля мокру білизну.
Епоніна зробила останню спробу.
— Ну то й що? — сказала вона. — Це вбогі люди, й ви там не знайдете жодного су.
– Іди ти к бісу! — засичав Тенардьє. — Коли ми перевернемо весь дім догори дном, ми скажемо тобі, що там є — франки, су чи ліари!
І відштовхнув її, щоб пройти вперед.
— Чепурунчику, любий, — сказала Епоніна. — Благаю тебе, не ходіть туди! Ти ж розумний хлопець, послухайся мене!
— Відійди, а то напорешся на ніж, — відповів Чепурунчик.
Епоніна пустила його руку, за яку була схопилась, і мовила:
— То ви хочете забратися в цей дім, так?
— Ненадовго! — ощирився черевомовець.
Дівчина прихилилася спиною до штахет і глянула на озброєних бандитів, схожих у темряві на жаских демонів.
— Ну, а я цього не хочу, — тихо й рішуче сказала вона.
Бандити остовпіли від подиву.
— Так от, друзі, — провадила Епоніна. — Якщо ви сюди поткнетесь, я закричу, я підійму на ноги цілий квартал, я покличу фараонів, і вас схоплять усіх шістьох.
— Вона це зробить, — тихо сказав Тенардьє Відьмакові й черевомовцю.
І ступив крок до Епоніни.
— Ану, геть від мене, старий! — застерегла вона.
Тенардьє відступив назад і люто пробурмотів:
— Сука!
Епоніна засміялася жахливим сміхом.
— Хай і так, але в цей дім ви не зайдете! А коли спробуєте, я загавкаю. Ідіть своєю дорогою, ви мені обридли. Гадаєте, я боюся вас? Чи не однаково, підберуть мене завтра на вулиці Плюме, зарізаною своїм таточком, чи знайдуть через рік десь біля Лебединого острова посеред зогнилих корків та утоплених собак?
Тут Епоніна змушена була замовкнути. Її потряс напад сухого кашлю, дихання з хрипом вихоплювалося з вузьких, кволих грудей.
Тенардьє заговорив до неї лагідним голосом:
— Дочко, ну чому ти не даєш нам працювати? Ми ж маємо якось заробляти собі на життя? Ти хочеш, щоб ми померли з голоду?
— Здихайте, — байдуже відповіла Епоніна.
Шестеро душогубів відійшли в затінок біля ліхтарного стовпа й почали радитись, люто й розгублено знизуючи плечима.
Тим часом Епоніна сіла на підмурок і, погойдуючи ногою та наспівуючи, дивилася на них спокійним, рішучим поглядом.
— Щось їй засіло в довбешку, — мовив Інтелігент. — Може, уклепалася в хазяїна? А шкода пропускати таку нагоду. Дві жінки і старий на задньому дворі. Он які гарні фіранки на вікнах…
— Ну то йдіть і робіть свою справу, — сказав Чепурунчик. — А я залишуся з дівчиськом, і якщо вона писне…
У світлі ліхтаря блиснув розкритий ніж, якого він висунув із рукава.
Тенардьє мовчав і, здавалося, був схильний приєднатися до загальної думки.
Відьмак, який мав у них славу "пророка", досі мовчав. Він був із тих, що не зупиняються ні перед чим. Якось із чистого молодецтва він навіть пограбував поліційний відділок.
— А яка твоя думка, Відьмаче? — спитав Інтелігент.
Відьмак ще трохи помовчав, а тоді похитав головою й нарешті подав голос:
— Тут діло таке: сьогодні вранці я бачив, як зчепилися битись два горобці, а тепер натрапив на сварливу дівку. Це не на добро. Ходімо звідси.
І вони пішли геть.
Епоніна, скрадаючись попід мурами та стінами будинків, провела їх до самого бульвару. Там вони розійшлися, й дівчина побачила, як усі шестеро розтанули в темряві, мовби злившись із нею.
4. Маріус прокидається з любовного очамріння й дає Козетті свою адресу
Тимчасом як ота собака в людській подобі охороняла дім, і шестеро бандитів відступили перед дівчиськом, Маріус сидів поруч із Козеттою.
Ніколи ще небо не було таким зоряним і чудовим, дерева — такими тріпотливими, а трави — такими запашними; ніколи шарудіння пташок, які засинали в листі, так не тішило слух; ніколи ще світова гармонія так не відповідала внутрішній музиці кохання; ніколи Маріус не почував себе таким закоханим і зачарованим. Але він застав Козетту сумною. Козетта плакала. Очі в неї почервоніли від сліз.
То була перша хмаринка над прекрасною мрією.
— Що з тобою? — було перше запитання Маріуса.
— Зараз, — відповіла Козетта, сідаючи на лаву біля ґанку, й коли Маріус, весь тремтячи, опустився поруч, провадила:
— Сьогодні вранці батько сказав мені приготуватися. У нього якісь справи, й, можливо, нам доведеться виїхати.
Маріус похолов. Півтора місяця, як ми вже згадували, він існував поза життям. Слово "виїхати" грубо повернуло його до цього життя.
Він не здобувся на слово. Козетта тільки відчула, що його рука стала зовсім холодна.
— Що з тобою? — у свою чергу спитала вона.
— Я не розумію, про що ти кажеш, — ледь чутно озвався він.
— Сьогодні вранці батько сказав мені приготуватися, — повторила Козетта. — Щоб я склала його одяг у малу валізку, а свій — у велику, бо десь за тиждень ми, можливо, виїдемо до Англії.
— Але ж це жахливо! — вигукнув Маріус. Потім тихо запитав: — І коли ти поїдеш?
— Він не сказав.
— А коли повернешся?
— Він не сказав.
Маріус підвівся й холодно запитав:
— Отже, ви їдете, Козетто?
— Чому ти кажеш мені "ви"? — мовила Козетта, глянувши на нього своїми прегарними засмученими очима.