Знедолені

Сторінка 165 з 215

Віктор Гюго

Коли він ступив на останню сходинку, коли цей грізний, тремтячий привид випростався над купою уламків перед тисячею наведених на нього рушниць, уся барикада набула в темряві надприродного, грандіозного вигляду.

Запала мовчанка, яка буває тільки при спогляданні чуда.

У глибокій тиші старий махнув червоним прапором і вигукнув:

— Слава Революції! Хай живе Республіка! Братерство! Рівність! І смерть!

З темряви долинуло нерозбірливе бурмотіння, а тоді той самий громовий голос, який запитував: "Хто там?", крикнув:

– Ідіть геть!

Старий Мабеф, блідий, як мрець, з вогниками божевілля в очах, підняв прапор над головою і повторив:

— Хай живе Республіка!

— Вогонь! — скомандував голос.

Другий залп ураганом куль ударив по барикаді.

У старого підігнулись коліна, потім він знову випростався, впустив прапор і впав горілиць на бруківку, розкинувши руки.

З-під нього потекли рівчачки крові. Бліде старече обличчя дивилось у небо.

Повстанців охопило надзвичайне хвилювання, яке змушує людину забувати навіть про небезпеку, й вони з шанобливим страхом наблизилися до вбитого.

— Що за люди ці вбивці короля! — сказав Анжольрас.

Курфейрак прошепотів йому на вухо:

— Я не хочу остуджувати захват, але тобі скажу. Його звати дідусь Мабеф, і він ніякий не вбивця короля. Досі він навіть здавався мені недоумкуватим, і я не знаю, що з ним сьогодні сталося.

— Голова недоумкуватого, а серце Брута, — відповів Анжольрас.

Потім він підвищив голос:

— Громадяни! Ви бачили, який приклад старі подають молодим. Ми вагались, а він зважився! Ми відступили перед небезпекою, а він пішов їй назустріч! Батьківщина має пишатися такими людьми. Він прожив довге життя й помер прекрасною смертю! А зараз занесімо його тіло в дім, і хай кожен захищає цього мертвого старого, як захищав би свого живого батька, — і тоді наша барикада стане неприступною!

Схвальний гомін був відповіддю на ці слова, й Анжольрас нахилився, підняв голову Мабефа й поцілував старого в чоло. Потім дуже обережно, ніби боявся завдати йому болю, скинув з нього сурдут, показав усім закривавлені дірки й мовив:

— Віднині ось наш прапор.

3. Гаврош даремно не взяв карабін Анжольраса

Старого Мабефа накрили чорною шаллю вдови Гюшлу. Шестеро чоловіків зробили зі своїх рушниць ноші, поклали на них труп і з урочистою повільністю віднесли його на стіл у нижній залі.

Заклопотані своєю священною і важливою справою, ці люди більш не думали про небезпеку, що їм загрожувала.

Один тільки малий Гаврош не покинув свого поста і стежив за вулицею. Раптом йому здалося, що якісь люди нечутно підкрадаються до барикади.

— Стережіться! — закричав він.

Курфейрак, Анжольрас, Жан Прувер, Комбефер, Баорель, Боссюе та всі інші безладною юрмою вибігли з шинку. А над барикадою вже густо виблискували леза багнетів. Високі муніципальні гвардійці, — хто перелазив через омнібус, а хто скориставшись проходом, — проникли всередину барикади. Гаврош відступав перед ними, проте не втікав.

То була критична мить. Як ото коли вода піднімається врівень із греблею і вже просочується крізь щілини. Ще секунда — і барикаду було б узято.

Баорель кинувся на першого гвардійця і вбив його пострілом упритул. Другий гвардієць заколов Баореля багнетом. Ще один повалив Курфейрака, який кричав: "До мене!" Найвищий серед гвардійців, справжній велет, наступав на Гавроша, виставивши перед собою багнет. Хлопчисько підняв своїми рученятами величезну Жаверову рушницю, прицілився у здоровила й натис на курок. Пострілу не пролунало. Жавер не зарядив рушниці. Гвардієць зареготав і підняв багнет.

Та перш ніж вістря багнета торкнулось Гавроша, рушниця випала в солдата з рук; чиясь куля влучила йому в лоб, і він упав навзнак. Друга куля пробила груди гвардійцеві, який насідав на Курфейрака, й повалила його на брук.

Це з’явився на барикаді Маріус.

4. Барило з порохом

Ховаючись за рогом вулички Мондетур, Маріус, охоплений сумнівами й ваганням, спостерігав за початком бою. Одначе він не зміг довго опиратися тому запаморочливому безумству, яке можна було б назвати "покликом безодні". Грізна небезпека, що нависла над барикадою, смерть старого Мабефа, — ця моторошна загадка, — убитий Баорель, крик Курфейрака: "До мене!", малий хлопець на краю загибелі, друзі, які потребували допомоги або помсти, — усе це розвіяло останні вагання Маріуса, і він кинувся в колотнечу з пістолетами в руках. Першим пострілом він урятував Гавроша, другим — Курфейрака.

Під гуркіт стрілянини, під крики поранених нападники видерлись на барикаду й піднялися над її гребенем по пояс. Солдати регулярної армії, муніципальні та національні гвардійці захопили вже дві третини барикади, але не стрибали вниз, ніби боялись якоїсь пастки, вони дивилися вниз у темряву, як дивляться в барліг левів. Світло смолоскипа освітлювало тільки багнети, хутряні шапки та стривожені, злі обличчя.

Маріус відкинув свої розряджені пістолети й був тепер неозброєний, але він помітив біля самих дверей шинку барило з порохом.

Коли він напівобернувся, дивлячись у той бік, якийсь солдат прицілився в нього. І в цю мить чиясь рука затулила дуло рушниці. То був хлопець у блузі робітника й у плисових штанях. Пролунав постріл, куля пробила руку й, можливо, влучила в того хлопця, бо він упав, але Маріуса не зачепила.

У густому диму Маріус тільки мигцем побачив спрямоване на нього рушничне дуло, а тоді руку, що затулила його. Він почув звук пострілу. Але в такі хвилини людина нездатна затримати на чомусь погляд — усе миготить і зникає перед її зором. Мовби ти летиш у провалля, і темрява навколо з кожною миттю густішає.

Захоплені зненацька, проте не налякані, повстанці знову стягли свої сили.

— Зачекайте! Не стріляйте навмання! — гукнув Анжольрас.

І справді, посеред безладдя перших хвилин вони могли поранити один одного. Більшість відступили до вікон на другому поверсі шинку, звідки було найзручніше стріляти в нападників. Найхоробріші на чолі з Анжольрасом, Курфейраком, Жаном Прувером і Комбефером відійшли до будинків у глибині вулиці й гордо стали віч-на-віч із солдатами та гвардійцями, які захопили гребінь барикади.

Усе це було зроблено з тією грізною неквапністю, що передує рукопашному бою. Супротивники цілилися одне в одного майже впритул. Досить було іскри, щоб спалахнуло полум’я. Офіцер у металевому нагруднику й еполетах простяг уперед шпагу й вигукнув: