Він замовк. Маріус, затремтівши від жаху, звівся на ноги.
— Ну, що ви на це скажете? — запитав Жан Вальжан.
Відповіддю була мовчанка Маріуса. Жан Вальжан вів далі:
— Як бачите, я мав слушність, коли вирішив відкритися вам. Будьте щасливі, підносьтесь на небеса, любіть одне одного янгольською любов’ю і задовольняйтеся цим. Що вам до бідолашного грішника, який розпанахує собі груди, щоб виконати свій обов’язок? Перед вами нещасна людина, добродію.
Маріус повільно підійшов до Жана Вальжана й подав йому руку. Але Вальжанова рука не піднялася назустріч. Маріусові довелося взяти її самому — вона була холодна, як лід.
— У мого діда чимало друзів, — сказав Маріус. — Я доб’юся для вас помилування.
— Пізно, — заперечив Жан Вальжан. — Мене вважають мертвим, і цього досить. Мерці не підвладні поліційному нагляду. Їм дозволяють мирно гнити в могилі. Смерть — це те саме помилування.
І, визволивши свою руку з Маріусової, він додав із виразом якоїсь непохитної гідності:
— Крім того, я потребую одного помилування — його може мені дати тільки моя совість.
Раптом Маріус здригнувся й прошепотів:
— Бідолашна Козетта! Коли вона довідається…
На ці слова Жан Вальжан затремтів. Утупивши в Маріуса розгублений погляд, він заговорив:
— Козетта! Ви, звичайно, все їй розкажете. Я про це й не подумав! Заклинаю, молю вас, добродію, дайте мені слово честі, що ви не скажете їй нічого. Ви самі все знаєте — хіба вам цього не досить? Я розповів би про себе цілому світові, мені байдуже. Але вона не повинна знати нічого. Подумати тільки — каторжник! Вона вжахнеться, коли довідається про це. О Боже мій, Боже!
Він важко опустився в крісло й затулив обличчя долонями. Плечі його здригалися. Він плакав мовчки — а це найстрашніший плач.
Сильні ридання душать людину, і Жан Вальжан відкинувся на спинку крісла, судомно хапаючи ротом повітря. Маріус побачив його залите слізьми обличчя й почув шепіт, такий тихий, ніби він долинав з безодні:
— О, якби вмерти!
— Заспокойтеся, — сказав Маріус. — Я збережу вашу таємницю.
Проте він майже не був зворушений. Надто важко за годину звикнутися з такою страшною несподіванкою, і Маріус, бачачи, як помалу каторжник затуляє перед його очима пана Фошлевана, й усвідомлюючи, що між ним і цією людиною вже розверзлася прірва, додав:
— Я не можу не сказати кілька слів з приводу грошей, що їх ви чесно й у такій недоторканості передали за призначенням. Це свідчить про вашу високу порядність. Буде справедливо, якщо ви дістанете за це винагороду. Назвіть суму, і її вам буде виплачено. Не бійтеся, що вона здасться високою.
— Дякую вам, добродію, — лагідно відповів Жан Вальжан.
На хвилину він замислився, а потім мовив:
— Майже все сказано. Лишається одне…
— Що саме?
Жан Вальжан завагався, а тоді ледь чутним голосом, майже не дихаючи, пробелькотів:
— Тепер, коли вам усе відомо, чи не вважаєте ви, добродію, ви — чоловік Козетти, що я більш не повинен бачити її?
— Я вважаю, так буде краще, — холодно відповів Маріус.
— Я більш не побачу її, — прошепотів Жан Вальжан і рушив до виходу.
Прочинивши двері, він хвилину стояв нерухомий, потім зачинив їх і обернувся до Маріуса.
Його бліде обличчя тепер прибрало мертвотного відтінку. В очах більше не було сліз, вони палали трагічним вогнем. Його голос прозвучав навдивовижу спокійно:
— Якщо ви дозволите, добродію, я провідуватиму Козетту. Запевняю вас, мені це необхідно. Якби для мене не було так важливо бачитися з Козеттою, я не став би ні в чому вам признаватись, я просто поїхав би. Але я хотів лишитися поблизу Козетти, я хотів зустрічатися з нею і тому мусив чесно вам усе розповісти. Ви мене розумієте, правда? Бачите, ось уже дев’ять років, як вона зі мною. Спершу ми жили в отій халабуді на бульварі, потім у монастирі, потім — неподалік Люксембурзького саду. Саме там ви й побачили її вперше. Пам’ятаєте її синій плюшевий капелюшок? Потім ми оселились у кварталі Інвалідів, де був сад за залізною огорожею. На вулиці Плюме. Я жив на задньому дворику, звідки мені було чути, як вона грає на фортепіано. Ось моє життя. Ми з нею ніколи не розлучалися. Це тривало дев’ять років і кілька місяців. Я був для неї батьком, а вона моїм дитям. Не знаю, чи ви зрозумієте, пане Понмерсі, але не бачити її більше, не говорити з нею було б для мене тяжко. Якщо ви не знайдете в тому нічого поганого, я іноді провідував би Козетту. Я не приходив би часто й не лишався б надовго. Ви розпорядіться, щоб мене приймали в кімнаті нижнього поверху. Добродію, я справді дуже хотів би вряди-годи бачитися з Козеттою. Так рідко — як ви захочете. Уявіть себе на моєму місці, у мене, крім неї, нікого більше нема. До того ж, якщо я зовсім не з’являтимуся, це здасться дивним. Я міг би приходити пізно ввечері, коли споночіє.
— Ви приходитимете щовечора, — мовив Маріус, — і Козетта чекатиме вас.
— Ви дуже ласкаві, добродію, — сказав Жан Вальжан.
Маріус уклонився Жанові Вальжану, щасливець провів нещасливого до дверей, і двоє чоловіків розлучилися.
2. Самовикриття не розвіює усіх сумнівів
Маріус був приголомшений.
Тепер йому стала зрозумілою відчуженість, яку він завжди почував до чоловіка, що його бачив поруч із Козеттою. У тому чоловікові було щось загадкове — й інстинкт не підвів Маріуса. Пан Фошлеван виявився каторжником Жаном Вальжаном.
Невже щастя Маріуса й Козетти приречене віднині на таке сусідство? Невже він пов’язав своє життя з каторжником?
Як то завжди буває в подібних випадках, Маріус почав міркувати, чи не слід йому дорікнути собі самому? Чи не було з його боку великою необачністю закохатись у Козетту, а потім і одружитися з нею, навіть не з’ясувавши, хто її родичі? Адже на вулиці Плюме він жодного разу не обмовився Козетті про дивну драму в халабуді Горбо і про непоясненну поведінку потерпілого, який уперто мовчав під час сутички, а потім утік. Та, зрештою, навіть якби він розповів Козетті про засідку в халабуді Горбо, навіть якби відкрив, що Жан Вальжан — каторжник, хіба він, Маріус, відступився б від Козетти? Хіба перестав би обожнювати її? Хіба відмовився б одружитися з нею? Ні. Значить, йому немає в чому дорікнути собі, немає про що шкодувати. Кохання зав’язало йому очі, щоб привести його — куди? Просто в рай.