Так минуло кілька тижнів. Козетту помалу заполонило нове життя: знайомства, візити, домашні турботи, розваги. Козеттині розваги коштували недорого; вони полягали в одному — бути з Маріусом. Обоє неймовірно тішилися, просто гуляючи удвох вулицями, наодинці посеред натовпу. Бували в Козетти й прикрощі. Туссен не поладнала з Ніколеттою, і їй довелося піти — дві старі діви не могли вжитися разом. Дід почував себе добре; Маріус вряди-годи виступав захисником у суді; тітка Жільнорман непримітно животіла біля молодого подружжя, що цілком задовольняло її. Жан Вальжан приходив щодня.
Звертання на "ви", "баронеса", "добродій Жан" — усе це змінило його взаємини з Козеттою. Він сам намагався віддалити її від себе — і зрештою домігся успіху. Вона ставала дедалі веселіша й усе менше ласкава з ним. Проте Козетта все ще любила його, і Жан Вальжан це відчував.
Якось у Козетти вихопилося: "Тату!" Промінчик радості осяяв старе, похмуре обличчя Жана Вальжана.
— Кажіть "Жан", — виправив він її.
— А й справді, — засміялася Козетта. — Добродію Жане!
— Отак, — мовив Жан Вальжан і відвернувся, щоб непомітно витерти сльозу.
То був останній промінчик світла — і все згасло. Не було вже колишньої невимушеності, не було поцілунку при зустрічі, не звучало сповнене ніжності слово "тату! За власною вимогою і участю Жан Вальжан позбувся всіх своїх радощів.
Якось пополудні, — а вже настав квітень, — коли ясно світило сонце, і дерева пробуджувалися від зимового сну, коли ось-ось мав розквітнути глід, коли в траві пробивалися жовтець і стокротки, а в небі з’явилися провісники весни — білі метелики, Маріус сказав Козетті:
— Пам’ятаєш, ми домовилися, що відвідаємо наш сад на вулиці Плюме? Ходімо. Не слід бути невдячними.
І вони полетіли туди, мов дві ластівки назустріч весні. Дім на вулиці Плюме, взятий в оренду, ще належав Козетті. Вони прийшли в той сад, де розквітло їхнє кохання. Вони зустрілися там зі своїм минулим і забули про все на світі. Увечері, о звичній годині, Жан Вальжан з’явився на вулицю Сестер Голгофи.
— Пані баронеса з паном бароном вийшли, — сказав йому Баск.
Жан Вальжан мовчки сів і чекав цілу годину. Козетта так і не повернулась. Він похнюпив голову й пішов додому.
Козетта була в захваті від прогулянки "у своє минуле" і другого дня тільки про це й говорила. Вона навіть не згадала, що вчора не бачила Жана Вальжана.
— Як ви туди дісталися? — запитав Жан Вальжан.
— Пішки.
— А назад?
— У найманому екіпажі.
Віднедавна Жан Вальжан почав помічати, що юне подружжя живе дуже скромним життям. Це засмучувало його. Він зважився на запитання:
— Чому ви не придбаєте власну карету? Адже ви багаті.
— Я не знаю, — відповіла Козетта.
— Вам слід би мати власний будинок, окрему прислугу, карету, ложу в театрі. Чому ви не користуєтеся своїм багатством?
Козетта нічого не відповіла.
Жан Вальжан не припиняв візитів. Навпаки. Іноді, бажаючи розтягти побачення і змусити Козетту забути про час, він починав вихваляти Маріуса. Козетта охоче підтакувала, й у цей спосіб Жанові Вальжану щастило посидіти довше. Бачити Козетту було для нього такою радістю! Це наче гоїло йому рану. Траплялося, що Баск по двічі з’являвся й повідомляв:
— Пан Жільнорман велів нагадати пані баронесі, що вечерю подано.
Одного вечора Жан Вальжан затримався набагато довше, ніж звичайно. Назавтра він помітив, що в каміні не затопили.
— Господи! Як тут холодно! — вигукнула Козетта, заходячи.
— Зовсім ні, — сказав Жан Вальжан.
— То це ви заборонили Баскові розпалити вогонь?
— Я. Адже надворі — травень.
— Але ж у печах топлять до червня! А цей льох треба опалювати весь рік!
— Мені здалося, що сьогодні не варто розпалювати вогню.
— Ще одна з ваших витівок! — обурилася Козетта.
Наступного дня камін затопили. Але обидва крісла були переставлені в протилежний кінець кімнати, до самих дверей.
"Що б це означало?" — подумав Жан Вальжан.
Він поставив крісла на звичне місце, біля каміна.
Вогонь у каміні підбадьорив його, і того дня він просидів довго. Коли він уже зібрався йти, Козетта промовила:
— Учора мій чоловік сказав мені дивну річ.
— Що саме?
— Він сказав: "Козетто, в нас тридцять тисяч ренти. Двадцять сім твоїх, і три я одержую від свого діда. Чи стало б у тебе мужності жити тільки на три тисячі?" — "Звичайно, — відповіла я. — Нехай і без ренти, аби з тобою". А тоді запитала: "Навіщо ти мені це кажеш?" А він відповів: "Про всяк випадок".
Жан Вальжан не здобувся на слово. Козетта, певно, сподівалася почути від нього пояснення, але він вислухав її мовчки й повернувся на вулицю Озброєної людини в глибокій задумі.
Було ясно, що Маріус сумнівається, чи не походять шістсот тисяч франків із якогось нечистого джерела, й остерігається вступати у володіння ними.
А ще Жан Вальжан відчував, що його випроваджують із дому.
Зайшовши наступного дня в кімнату на нижньому поверсі, він здригнувся. Крісла зникли. В приміщенні не було навіть стільця.
— Отакої! — вигукнула Козетта, увійшовши. — Крісел немає! Куди ж поділися крісла?
— Це я звелів Баску прибрати їх, — пробелькотів Жан Вальжан.
— Навіщо?
— Сьогодні я залишуся всього на кілька хвилин.
— Прийти ненадовго — не означає стояти на ногах.
— Баскові, здається, крісла знадобилися для вітальні. Мабуть, ви чекаєте сьогодні гостей.
— Ми не чекаємо нікого.
Жан Вальжан не міг більше вимовити ні слова.
Козетта знизала плечима.
— Звеліти винести крісла! Позавчора ви не дозволили розпалити вогонь. Який же ви дивний!
— Прощайте, — прошепотів Жан Вальжан.
Він не сказав: "Прощай, Козетто", але й не спромігся сказати: "Прощайте, баронесо".
Жан Вальжан вийшов пригнічений.
Цього разу він усе зрозумів.
Другого дня він не з’явився. Козетта згадала про нього тільки пізно ввечері.
— Чому це добродій Жан не прийшов сьогодні? — запитала вона.
На мить у неї стислося серце, але Маріус відвернув її увагу поцілунком.
Жан Вальжан не прийшов і назавтра. Козетта згадала про це тільки вранці наступного дня й послала Ніколетту на вулицю Озброєної людини — довідатися, чи добродій Жан, бува, не захворів. Ніколетта принесла відповідь від добродія Жана. Він не захворів. Просто був зайнятий. Він прийде, як тільки матиме змогу. Правда, він збирається в невелику подорож. Нехай про нього не турбуються. Нехай про нього не думають.